Українська Православна Духовна Місія

Святитель Серафім (Соболєв), Архієпископ Богучарський.


Останнім часом Руська Церква зазнає сильний тиск із боку екуменістів, аби спонукати її приймати участь в екуменічному русі. 22-го серпня ц. р. екуменісти скликають в Амстердамі, як вони кажуть, «Всецерковну конференцію». За повідомленням «Церковного Вісника», що видається при Болгарському Синоді, на цій «Всецерковній конференції» будуть приймати участь 136 так званих християнських церков і представники східних грецьких церков. Безперечно, на цьому екуменічному з’їзді будуть присутні і представники руських церковних організацій за кордоном, не підпорядкованих нашій Патріаршій Церкві. Екуменісти запрошують і Всеросійську Церкву прийняти участь в працях Амстердамської конференції. Досі Православна Церква в Росії не примикала до екуменічного руху. Бажано, щоби вона і надалі не мала нічого спільного з цим рухом в силу ось яких міркувань. Руську Православну Церкву запрошують приймати участь в екуменічній конференції, як одну із багатьох церковних організацій, кожній із котрих надається поняття Церкви. Але ми, православній християни, сповідуємо, що Церквою, як заснованою Самим Богом для нашого спасіння, можна називати в суворому сенсі тільки одну спільноту істинно-віруючих християн. Називати ж церквою кожне із єретичних спільнот – це значить не мати правильного поняття про Церкву і попирати нашу віру в догмат про Церкву, викладений у дев’ятому члені Символу віри . Очевидно екуменісти, вказуючи на величезну чисельність так званих християнських церков, що входять до складу екуменічного руху, представники котрих приймуть участь на Амстердамській конференції, надають цій кількості позитивне значення. Але від того, що лож буде проявлятися не в малій, а в великій кількості її видів, вона не стане істиною; напроти, вона ще більше буде її викривляти і заперечувати. А в тім, суть справи міститься не цьому, а в тому, що екуменісти, і при цьому, на жаль, навіть із православного середовища, не мають правильного поняття про Церкву. Вони вважають, що до Церкви належать всі, хрещенні у Христа, ставлять в один ряд як православних, так і єретиків, визнаючи тих і інших тілом Христовим. Для прикладу вкажемо на статтю одного із самих впливових руських екуменістів в Парижі, професора і помічника ректора Богословського інституту в Парижі В. В. Зеньковського . В журналі руської ІМКІ «Вісник руського студентського християнського руху» (№ 5, стор. 17 - 18) він пише: «Ми повинні назавжди забути, відвикнути від гордівливої думки, що Дух Божий тільки у нас і з нами (тобто православним)… Будучи… поза православієм , я все ж почував себе в Церкві. Я бачив, що рамки Церкви безкінечно більш широкі і більш місткіші, чим ми звичайно думаємо. І, дійсно, хто може указати, де кінчається церковна огорожа і починається зеленіюча нива Христова. Хто посміє стверджувати, що поза цієї огорожі у Христа немає Церкви, немає служителів і учнів… Невже ми повинні їх відкинути тільки тому, що вони служать Йому по іншому, а ніж ми…Я тепер переконався, що і вони, протестанти, стоять в Церкві і працюють, можливо, самі того не усвідомлюючи і не називаючи речі їх іменами, для Церкви… Ні, Церква Христова ширше нашого стисненого розуміння про неї; вона включає в себе усіх віруючих в Бога і люблячих Його, яким би чином не проявлялась їхня віра і любов». В іншій своїй статті в тому ж журналі під заголовком «Основи екуменічного спілкування» проф. В. В. Зеньковський висказує ще більш дивні думки, цілковито неприпустимі для православної свідомості. Розуміючи під основою і метою екуменічного руху спілкування різних церков і з’єднання їх «по лінії любові», він вимагає від представників церков що об’єднуються абсолютної віри, що «спасіння можливе лише через Церкву, до котрої вони належать, і що в їх церкві є абсолютна (хоча б і неповна) істина» (січень-лютий, 1935). В цих своїх словах проф. Зеньковський висказує думку, що спасіння ніби то б можливе в кожному інославному сповіданні. І, напроти, якщо б хто із інославних християн полишить своє сповідання і з’єднається з єретиками іншого якого-небудь виду і навіть з Православною Церквою, то спасіння для такої людини вже неможливе. Звичайно, з’єднання церков мислиться тут при повному ігноруванні догматичних різностей – тільки по лінії любові, тобто як приятельське спілкування. Подібні в своїй сутності думки висказує також вельми авторитетний в очах екуменістів професор Софійського Богословського факультету протопресвітер о. Стефан Цанков в своєї статті під заголовком «Актуальні проблеми і задачі православного богослов’я і Православної Церкви». Він пише: «Питання про єдність Церкви став вельми складним питанням і його неможна розглядати…схоластичним і самозадоволеним способом, яким його розглядали до сього часу… Уже дійсне відношення Православних Церков нового часу до ряду інославних церков (визнання їх хрещення, ієрархій у декотрих із них і таке інше) і визнання Православною Церквою недугів і недосконалостей в лавах власних її членів показують, що неправильна думка, ніби до містичного Тіла Христа (Церкви) належать лише православні християни і що за видимою роз’єднаністю не існує невидимої містичної єдності в Церкві Христовій». Цікава в даному випадку рецензія проф. Софійського Богословського факультету Іллі Цоневського з приводу виданої в Цюріху на німецькій мові в 1946 р. книги того ж проф. о. Цанкова «Східна Православна Церква з екуменічної точки зору». В рецензії проф. Цоневського говориться: «Природа Церкви і її основні властивості самим тісним чином пов’язані з її єдністю, тому що вона є Тіло Христове і Христос її Голова. Церква не могла б бути ні святою, а ні кафолічною (соборною), а ні апостольською, якщо вона не єдина. Весь сенс і повне значення екуменічного руху міститься в єдності Церкви; вона являється його основою, а також і його задачею і здійсненням. Самий факт, що Православні Церкви діяльно приймають участь в екуменічному русі, говорить про те, що уже поступово полишається старий погляд, що тільки православні християни суть істинні християни і що тільки вони належать до Церкви Христової». Таким чином, православні екуменісти в край кута ставлять єдність церкви, або єдину церкву. Але в поняття «єдина» вони вкладають свій неправильний, спотворений смисл, бо під цією єдиною церквою вони розуміють не тільки усіх православних, але і всіх інославних християн, тобто єретиків. Ця екуменічна точка зору цілковито розходиться з православним поглядом, котрий під єдиною церквою завжди розуміє одних тільки істинно-віруючих православних людей. Наша Церква ніколи не вважала єретиків такими що входять до її складу, до складу самого Тіла Христового. Та і як можливо дану екуменічну точку зору вважати православною, коли Вселенські Собори завжди передавали єретиків анафемі , тобто відлучення від Церкви? Очевидно, екуменісти в своєму вчені про Церкву не визнають над собою авторитету Вселенських Соборів. Але це рівнозначно запереченню авторитету всієї Православної Церкви і визнанню, у даному випадку, єдиним критерієм істини свого власного розуму при запереченні православної віри в Церкву. Такий же раціоналізм і таке ж невір’я в істину Христову Церкву екуменісти вкладають в своє тлумачення найменування Церкви соборною. Ми разом із святими отцями називаємо Церкву соборною, або кафолічеською, або вселенською, тому що «вона не обмежується ніяким місцем, ні часом, а ні народністю, але заключає в собі істинно-віруючих усіх місць, часів і народів». Але екуменісти під цим найменуванням церкви розуміють не лише істинно-віруючих православних християн, але і всіх єретиків. Таке ж заблудження вони виявляють і в своєму відношенні до найменування Церкви апостольською. Як це не дивно, екуменісти відносять до цієї апостольської Церкви і так званні «християнські церкви»,котрі зовсім не мають апостольського походження або наступництва. Вони вважають усі єретичеські сповідання такими що належать до Апостольської Церкви, не дивлячись на те, що Павло, величніший Апостол, відлучає усіх єретиків від Православної Церкви і піддає їх анафемі, кажучи: Аще ми ілі Ангел с нєбєсє благовєстіт вам паче єже ми благовєстіхом, анафєма да будєт (Гал. 1, 8). Але більше за все православні екуменісти погрішають проти дев’ятого члена Символу віри у відношенні найменування Церкви Святою, коли включають до складу цієї Святої Церкви єретиків. Церква називається Святою тому, що вона є роздавательниця благодаті Святого Духу, котра подається віруючим в таїнстві миропомазання при здійсненні над ними хрещення. Ця благодать що відроджує, освячує і спасає є саме дорогоцінне і вище для нас благо, бо дарування її нам було метою пришестя в світ Христа і Його хресних страждань і смерті. Вогонь прийшов Я звести на землю, - сказав Він, - і як бажав би, щоби він уже возгорівся. (Лук. ХІІ, 49). По роз’ясненню цих слів Христа св. Антонієм Великим і Макарієм Єгипетським, під вогнем тут розуміється відроджуюча благодать Святого Духу, котра проливається на нас в таїнстві миропомазання при здійсненні над нами таїнства хрещення, чому вона і називається хрещенською. Ось чому Симеон Новий Богослов, говорить: «Те і було метою і кінцем всього домобудівництва Христового, щоби віруючі приймали Духа Святого і щоби Він був ніби душею нашої душі і щоби дією Цього Духу ми освящались, обновлялись і перетворювались по розуму, совісті і по всім почуттям». Сей великий святий Отець Церкви згідно з вченням про Царство Боже Христа і апостола Павла, разом зі святими отцями Антонієм Великим, Макарієм Єгипетським і Єфремом Сирином навіть учить, що Царство Боже, котрого Господь повелів нам перш за все шукати (Мф. VI, 33), і є відроджувальна благодать Святого Духу, як джерело нашого святого життя. Але цього самого дорогоцінного для нас блага, цієї відроджуючої благодаті Святого Духу з її святістю немає і не може бути у протестантів , бо в них немає таїнства миропомазання. В хрещенні, як це з’ясовується із «Православного сповідання», ми тільки очищуємось від гріхів, умираємо для життя плотського і відроджуємось від Святого Духу для життя нового і святого. Але останнє можливе для нас тільки при допомозі тої благодаті, котру ми отримуємо в таїнстві миропомазання. В цьому таїнстві подається нам Дух Святий зі всіма Його дарами, що зрощують і зміцнюють нас в духовному святому житті. Це благодатне святе життя неможливе і для тих інославних християн, котрі хоча і мають «таїнство миропомазання», але відкинуті Православною Церквою, за єресі. Звідси цілковито не праві православні екуменісти, коли в Святу Церкву включають всіх єретиків, коли словами одного із своїх екуменічних вождів заявляють, що інославні і в окремості взяті і в особі цілих груп (інославних церков), як і окремі грішні члени Православної Церкви, «зробляться святими через благодать Божу і через любов спілкування». Тут православні екуменісти змішують воєдино окремих членів Православної Церкви, як грішників і немічних людей, з інославними християнами і їх «церквами», вважаючи, що ті і інші зробляться святими через благодать Божу і через любов спілкування. Але поміж тими і іншими існує величезна різниця. Члени Православної Церкви, будучи грішниками, якими б не були великими їх гріхи, завжди можуть через таїнство покаяння і при допомозі дієвої і спасительної благодаті стати святими – досягнути істинної і досконалої благодатної святості. Але єретикам в окремості або в їх цілих групах, організаціях ця святість ніколи не буде притаманна . Єретики можуть бути святими тільки після покаяння або відречення від усіх своїх єресей і після возз’єднання з Православною Церквою. Тільки тоді інославних християн можна включити до складу Святої Христової Церкви. І що це за благодать Божа, за допомогою котрої, за словами православних екуменістів, інославні християни стають святими? За вченням святих отців Церкви, благодать Святого Духу проявляється в двох видах: як благодать загального і зовнішнього промислу, котра передує і підготовляє людей до прийняття істинної віри, і як благодать внутрішня, котра відроджує, спасає і котра діє тільки в Православній Церкві. Безумовно, в наведених словах православних екуменістів благодать зовнішнього промислу не мається на увазі, бо, діючи в житті інославних християн і навіть язичників, вона їх святими не робить . Отже, тут мається на увазі благодать внутрішня, відроджуюча. Але цієї благодаті у інославних християн зовсім немає. Тому православним екуменістам не слід би зовсім говорити ні про благодать, а ні про святість по відношенні до інославних християн . Крім того, хіба може робити святими інославних християн і взагалі грішників любов спілкування? Якщо мати на увазі саме любвеобильне спілкування з єретиками православних християн, і притому не із спотвореними, а з істинними поняттями про Православіє, то від такого спілкування православних з єретиками залишиться для останніх, якщо вони не фанатичні єретики, приємний спогад і тільки. А для того, аби зробитись святими, єретикам не тільки треба возз’єднатися з Православною Церквою і сприйняти її спасительну благодать, але і стати ще на шлях істинного християнського життя, на шлях безкомпромісної боротьби зі страстями і з гріхом, через неухильне виконання божественних заповідей, на шлях вузький, скорботний і тернистий. Тільки тоді інославні християни при сприянні благодаті Божої стануть святими. Тому слова православних екуменістів про можливість єретикам стати святими треба визнати зовсім необґрунтованими і великим заблудженням. Однак тлумачення православними екуменістами найменування Церкви святою, як і інших її найменувань, не являються одним тільки простим заблудженням. Це заблудження у своїй сутності є знищення нашої православної віри в Церкву. Остання вимагає від нас віри в Єдину, Святу, Соборну і Апостольську Церкву з тим, аби ми усі ці властивості прикладали тільки і виключно до нашої Православної Церкви. А православні екуменісти не хочуть їй виявляти послушанія. В силу цього вони до не взнавання викривляють дев’ятий член Символу віри. У підсумку виходить якесь неприродне змішення істини зі лжою, Православія з єресями, що призводить православних екуменістів до крайнього спотворення істинного поняття про Церкву і настільки, що вони, будучи членами Православної Церкви, у той же час являються членами екуменічної церкви, точніше, якоїсь вселенської єретицької спільноти з її чисельними єресями. Слід було їм завжди пам’ятати слова Христа: Аще же і Церковь прєслушаєт, буді тєбє якоже язичнік і митарь (Мф. XVIII, 17). Це непослушаніє православних екуменістів призводить їх до заяви, що «розподільчі стіни між церквами не сягають до самого неба, до Христа-Голови, і не спадають до самого серця Церкви, до Святого Духу». Але ці розподільчі стіни, тобто розділення Православної Церкви з єретиками, почали виникати на Вселенських Соборах. Поставали вони з метою збереження православної віри від гибелі через змішення з пагубними єресями. Виникали ці розділення у виконання слів Христа: Мнітє лі, яко мір пріідох даті на зємлю? Ні, глаголю вам, но раздєлєніє (Лук. XІІ, 51). А також на Вселенських Соборах здійснювались і слова нашого Господа, що були сказані апостолам і їх наступникам, що стоять на чолі Православної Церкви єпископам: Амінь бо глаголю вам: єліка аще свяжєтє на зємлі, будут связана на нєбєсі, і єліка аще разрєшитє на зємлі, будут разрєшена на нєбєсах (Мф. XVIIІ, 18). Зрозуміло, що ці розділення сягають самого неба. Яким же чином ці церковні розділення не досягають Христа, коли вони засновані на власних словах Христа Спасителя?! Потім догматичні постанови Вселенських Соборів з анафемою проти єретиків виносились на основі апостольських слів: Ізволіся Святому Духу і нам (Діян. XV, 28). Отже, постанови проти єретиків виходили не лише від св. Отців Вселенських Соборів, але і від Самого Духу Святого. Знаменні в даному випадку слова Христа, сказані під час Його явлення учням по воскресінню: Прімітє Дух Свят, Імже отпустітє грєхі, отпустятся ім; і Імже дєржитє, держатся (Іоанн. ХХ, 22 - 23). Зрозуміло, що анафема Вселенських Соборів, котра мала в своїй основі слова Христа, накладалась на єретиків спільно: і від Святого Духу, і від Церкви. Питається, чи можуть ці догматичні розділення не сягати і Святого Духу, як такі що від Нього походять? Але і це - не все. Із слів Христа: Єліка аще свяжетє на зємлі, будут связана на нєбєсі – з’ясовує, анафема на єретиків, тобто відлучення їх від Церкви, переходить в майбутнє життя і що усі єретики після смерті ідуть в пекельні муки. Вельми повчально в цьому випадку одкровення, бувше великому угоднику, Христа ради юродивому, Симеону . Бог відкрив йому, що душа знаменитого ученого богослова Оригена загинула і перебуває в пекельних муках за його єретичеські вчення. Подібне одкровення мав інок Феофан, як про це оповідується в відомій книзі блаженного Іоанна Мосха «Луг Духовний». Він бачив у вогненному полум’ї того ж Оригена, Арія, Несторія і багатьох інших єретиків. Як ненависна Богу єресь, про це свідчить видіння, бувше преп. Кіріаку Отшельнику. Божа Матір, що явилась йому з Іоанном Хрестителем і Іоанном Богословом, не побажала увійти до нього в келію, не дивлячись на всі його мольби, лише за те, що у нього числі інших, була книга, на при кінці котрої знаходились два слова єретика Несторія. Православні екуменісти не тільки не слухають Православну Церкву, але навіть відкрито обвинувачують її у гріху розділення. Правда, цей гріх вони приписують не лише Православній Церкві, але і усім інославним церквам. Але не Православна Церква, а єретики створювали єресі. Православна ж Церква до мученицької крові захищала від єретиків чистоту православної віри. Якщо б не було цієї боротьби, то православна істина через змішення з єретицькою лжою перестала б існувати, а разом з цим щезла б і Православна Церква з лиця землі. Не обвинувачувати треба останню за те, що вона не змішалась з єретиками і відділилась від них, а ублажати її треба за мученицькі подвиги розділення, що трапився з причини повстання єретиків на Церкву, на її богоодкровенні і святоотцівські істини і навіть на самого Бога. Однак це обвинувачення показує, в який великий гріх зухвалої зарозумілості і гордості впали православні екуменісти, привласнивши собі право бути суддями Православної Церкви. Здається, настав момент, коли для останньої неможна більш мовчати. Треба указати їм на всю їх неправоту у відношенні однаково як до Православія, так і інославія, і застерегти їх, на який небезпечний і згубний шлях вони стали. Цей шлях штовхає їх на непослушаніє і навіть на публічне обвинувачення своєї Матері-Церкви. Неможна, нарешті, не звернути уваги на ту обставину, яке негативне значення має участь православних представників на екуменічних конференціях. Самий факт цієї присутності затверджує інославних в їх думці, нібито усі християнські сповідання належать до Єдиної Вселенської Православної Церкви. Ми ж вважаємо, що присутність зовсім не означає того, що інославні християни стали належати до істинної Христової Церкви. Якими далекими від Православної Церкви за своїми релігійними заблудженнями вони були, такими і залишились. Присутність православних представників на екуменічних конференціях говорить лише про те, що православні християни стали відступати від свого Православія. Важко сказати, де більш православні екуменісти відступають від Православної Церкви – чи в своїх писаннях, або ж перебуваючи на екуменічних конференціях? Ця присутність являється у своїй сутності зрадою нашому православному догматичному вченню про Церкву, висловленому в дев’ятому члені Символу віри. Перебуваючи на єретичних зборах, котрі екуменісти називають «Всецерковною конференцією», «зборами усіх християнських церков» і «єдиною святою Христовою церквою», православні представники тим самим фактично затверджують буття цієї «єдиної святої церкви Христової» зі всіма її єретичними заблудженнями. Отже, без слів, без всякого писання православні представники - екуменісти однією своєю присутністю на екуменічній конференції будуть сприяти знищенню нашої віри в догмат про Церкву. Крім того, на всіх екуменічних конференціях відбувається спільна молитва єретиків з православними. Але така спільна молитва забороняється святими канонами нашої Церкви, 10-е апостольське правило гласить: «Аще кто с отлученим от общенія церковнаго помолітся, хотя би то било в домє, таковий да будєт отлучен». А в 45-му апостольському правилі говориться: «Єпіскоп, ілі прєсвітєр, ілі діакон, с єрєтікамі помолівийся токмо, да будєт отлучен. Аще же позволіт ім дєйствовать что-лібо, яко служителям Церкві, да будєт ізвєржен». У своєму тлумаченні цього останнього правила єпископ Смоленський Іоанн говорить: «Правила прагнуть не тільки до оберігання православних від зарази єретичним духом, але і до оберігання їх від індиферентизму до віри і Православної Церкви, котрий легко може виникнути від спілкування з єретиками в ділах віри. А в тім, таке становище, ніскільки не суперечить духу християнської любові і терпимості, що відрізняє Православну Церкву, так як велика різниця – терпіти заблудлих в вірі… і жити з ними у зовнішньому громадянському спілкуванні або вступати з ними без розбору в релігійне стикання, так як останнє означає, що ми не тільки не стараємось про їх навернення в Православіє, але і самі в ньому хитаємось». З приводу тлумачення наведених канонічних правил єпископом Іоанном Смоленським, треба мати на увазі слова св. Кипріяна, єпископа Карфагенського, котрий говорить, що єретики ніколи не будуть приходити до Церкви, якщо будуть нами самими укріплятися в переконанні, що у них теж є церква і таїнства. Тільки в тому випадку православні представники могли б бути присутніми на екуменічних конференціях, якщо б організатори останніх заявили Православній Церкви від лиця так званих християнських церков, що входять в екуменічний рух, про їх готовність відмовитися від усіх своїх релігійних заблуджень і з’єднатися з нею в православній вірі. Але ті що заправляють всім ходом екуменічних конференцій ніколи таких заяв не робили і не зроблять, бо інославні християни і не думають відрікатися від своїх єресей і возз’єднатися з Православієм . Не слід забувати, з якою упертістю і фанатизмом єретики відстоюють свої релігійні переконання. З’єднання з Православною Церквою, як показує дійсність, треба віднести до розряду одиничних фактів, і притому вельми рідких і виняткових. Будемо завжди пам’ятати пророчі слова Христа: Син чєловєческій прішед, убо обрящєт лі вєру на зємлі (Лук. XVIIІ, 8). З огляду на усе це, у нас не може бути підстав для надії, що так звані «християнські церкви» можуть з’єднатися в вірі з Православною Церквою. Ми повинні очікувати більшого і більшого скорочення числа істинно віруючих людей. А втім, і сама головна Екуменічна Рада зовсім не помишляє про те, аби інославні християни возз’єдналися з Православною Церквою. Через свого секретаря д-ра Хуфта вона ясно заявила, що Екуменічна Рада не являє собою якої-небудь централізованої форми церковної єдності, в котрій церкви могли загубити свою відокремленість і самобутність. Тому на екуменічних конференціях навіть не підіймаються, для обговорення питання про з’єднання інославних церков з Православною Церквою. В програмах екуменічних конференцій ці питання ніколи не ставились... (Далі буде).