Українська Православна Духовна Місія
Неділя, 22.06.2025, 18:42
ЧИ ТРЕБА РУСЬКІЙ ПРАВОСЛАВНІЙ ЦЕРКВІ ПРИЙМАТИ УЧАСТЬ В ЕКУМЕНІЧНОМУ РУСІ? (2 ч.)
|
Меню сайтуФорма входу
Категорії розділу
Наше опитуванняДрузі сайтуСтатистикаОнлайн всього: 1 Гостей: 1 Користувачів: 0 Пошук |
||||||||||||||
Правда, екуменісти – і інославні і православні – намагаються на своїх конференціях знайти точки дотику в області віри, аби прийти до можливої для них єдності. Вельми показовим в даному випадку є послання Оксфордської конференції, скріплене підписами усіх учасників: «Ми єдині, - говориться тут, - в вірі в Господа нашого Іісуса Христа, як втілене Слово Боже. Ми єдині в нашій прив’язаності до Нього, Голови Церкви, Царю царів і Господу господствуючих. Ми єдині в сповіданні, що ця прив’язаність має перевагу понад усіма іншими прив’язаностями… Ми єдині, тому що усі являємось предметом Божої любові і благодаті». Та всі ці єдності не мають ніякого відношення до питання про істинне з’єднання православних з інославними. Однак православні екуменісти, в усякому разі в особі своїх вождів, надають цим єдностям загального характеру велике значення. Тому вони вказують на слова Іоанна Богослова: Всякій Дух, котрий сповідує Іісуса Христа, котрий прийшов в плоті, є від Бога. А всякий дух, котрий не сповідує Іісуса Христа, котрий прийшов в плоті, не є від Бога, але це дух антихриста (І Ін. ІV, 2 - 3). Так, в апостольські часи таке сповідання віри в Христа було достатнє, аби визначити: хто з Христовою Церквою і хто проти неї. Тоді головними противниками апостолів були гностики, котрі в силу свого гностичного «лжеіменного знання» не допускали безпосереднього стикання Бога із творінням, чому і заперечували втілення Бога, цей основний догмат всього християнства. Але коли після апостолів стали з’являтися інші єресі, то відповідно до цього, стали виникати і інші догмати, не сповідання єретиками котрих також робило їх противниками Святої Церкви, як і не сповідання Христа, що прийшов у плоті. Іконоборці сповідали Христа, котрий прийшов в плоті, як сповідують це декотрі і протестанти, але вони – єретики іконоборці – цілих два століття до самих глибин розхитували Церкву. І притому ні одна із єресей не спричинила Православію стільки зла, як іконоборча єресь, котра засуджена Святою Церквою і піддана анафемі. Указуючи на наведенні слова св. Іоанна Богослова, православні екуменісти тим самим можуть дати привід думати, що вони готові з’єднатися з інославними християнами на основі однієї тільки віри у втіленого Христа, при наявності усіх їх єресей. Отже, якщо наша Православна Церква від організаторів екуменічних конференцій немає ніяких заяв про готовність інославних церков возз’єднатися з нею і якщо на цих конференціях навіть не обговорюється питання про це возз’єднання, то запитується, навіщо нашій Руській Церкві посилати туди своїх представників? Які плоди дасть нашій Церкві її участь в екуменічних конференціях? Звичайно, плоди лише недобрі. Одним із цих плодів є те, про що ми уже говорили – відступлення православних від своєї віри через попрання ними св. Канонів і догмата про Церкву, котрий ми сповідуємо у дев’ятому члені Символу Віри. Є і інший недобрий плід, котрий витікає від участі представників Православних Церков в екуменічних конференціях і котрий являється таким же відступленням від нашого Святого Православія. Ми маємо на увазі дружбу між православними і інославними християнами, котра зав’язується від екуменічного спілкування. Звичайно, екуменісти дуже вітають таку дружбу інославних, зокрема протестантів з православними християнами. Без цієї дружби західних інославних християн зі східними православними християнами екуменізм не може здійснити своєї задачі. За заявою головного секретаря Екуменічної Ради д-ра Хуфта, це добре усвідомлюється керівними особами Екуменічної Ради, так як, за його словами, без співробітництва з Православними Церквами екуменізм не буде істинним Вселенським Тілом. Тому Екуменічна Рада робить усе можливе, аби міцно закріпити на своїх конференціях цю дружбу між інославними і православними християнами. Безсумнівно, з цією метою вона надає усякого роду матеріальну допомогу Православним Церквам. Приймаючи усе це до уваги, ми можемо сказати, що дружба, котра встановлюється на екуменічних конференціях, більш і більш робиться міцною і глибокою, але, на жаль! – вельми і вельми шкідливою для Православної Церкви. Ця дружба між православними представниками і протестантами переноситься в православні країни і утворює тут дружнє спілкування між православними і протестантами, і зокрема між духовними особами Православної Церкви, з одного боку, і протестантами, з іншого. До чого іноді доходить це дружнє спілкування, видно із наступного. Під час своїх місіонерських подорожей в православних країнах протестантські пастори і в селах, і в містах з великою помпою влаштовують збори, на котрі запрошують православних і, перш за все, православних священиків. Бували навіть такі випадки, що перед лицем багатьох зібраних православних християн пастори і православні священики, тримаючи один одного за руки, спивали пісню: «О, солодкий наш союз вірних братів, як Господь наш Іісус тримає нас в любові». Скрізь і всюди бувало спільне служіння молебнів православними священиками і пасторами. Протестанти, виходячи із тієї ж екуменічної дружби, котра розуміється ними в сенсі готовності православних об’єднуватися з ними і в їх протестантському вченні, як ніколи віддаються без усякого для себе удержу шаленої протестантської пропаганді, що має своєю метою з’єднання Православія з протестантизмом і знищення Православної Церкви. Користуючись величезними коштами, протестанти розповсюджують свою пропаганду через пресу, видаючи книги і газети. До того ж у своїй літературі вони обливають брудом не тільки наше іконошанування, обряди і все Православіє, але виступають і проти Біблії, проти її оповідання про творіння Богом світу в шість днів, негативно ставляться до біблейського оповідання про деякі чудеса. У результати такої пропаганди в православних країнах швидко зростає велика кількість протестантських сект адвентистів, баптистів, методистів, п’ятидесятників, євангеліків і інших. До екуменізму в православних країнах не було такої протестантської пропаганди, бо не було такого дружнього спілкування православних з протестантами, котре затверджується на екуменічних конференціях і котре накладає на православних представників моральний обов’язок не перешкоджати протестантській пропаганді в православних країнах. В цьому виявляється велике зло екуменізму: Всяке дерево, - сказав Господь, - пізнається по плоду своєму (Лук.VI, 44). Якщо від цієї дружби виникає шкода для Православної Церкви, то зрозуміло, що дружба витікає від ворогів Святої Церкви. В даному випадку такими ворогами являються масони. Вони влаштовують цю дружбу на екуменічних конференціях, бо вони їх організовують, так само як вони організовують і з’їзди ІМКИ. В 1928 р. в Софії відбулась нарада представників Православних Церков Всесвітнього комітету масонської ІМКИ і Національних рухів ІМКИ в Православних Церквах під керівництвом відомого масона д-ра Джона Мотта. Останній являється Генеральним секретарем всесвітньої ІМКИ. В його розпорядження Всеамериканський протестантський конгрес відпускає величезніші кошти для світової протестантсько-масонської пропаганди. Друга така ж нарада відбулась в 1930 р. в Афінах. Організатором Оксфордської конференції в 1937 р. і її представником був також відомий масон д-р Джон Мотт. Він, як один із голів керувального комітету Екуменічної Ради, в січні 1948 р. разом з іншими членами розробив програму майбутньої Амстердамської екуменічної конференції, її організацію і підготовку. Після цього немає нічого дивного, що на Стокгольмській екуменічній конференції, що відбулась в 1945 р., і Лозанській екуменічній конференції в 1927 році 80% учасників були членами масонської організації ІМКИ, що керується тим же д-ром Джоном Моттом. Чітко відповідним цій обставині є повідомлення, котре було зроблене учасниками Оксфордської конференції на закордонному соборі архієреїв з кліриками і мирянами в 1938 р. про те, що ця конференція протікала при повному масонському засиллі. Звідси зрозуміло, хто стоїть за екуменічним рухом. За ним стоять споконвічні вороги Православної Церкви – масони. А також зрозуміло звідси, до якого з’єднання у своїх витоках прагне цей рух на своїх екуменічних конференціях. Їх організатори прагнуть не до догматичного з’єднання всіх так званих християнських церков з Православними Церквами, а до змішення тих і інших, через відступлення православних від своєї вірі і їх екуменічної дружби з єретиками, в особливості з протестантами. А це змішення рівнозначно знищенню Православія. Звичайно, в екуменічному питанні ми не повинні упускати з виду, що в самому останньому витоку екуменічного руху перед нами стоять не тільки споконвічні вороги нашої православної Церкви, але стоїть отець усякої лжи і пагуби – диявол. В колишні віки, збуджуючи в Церкві усякі єресі, він хотів погубити Святу Церкву через змішення православних з єретиками. Це робить він і нині через те ж саме змішення за допомогою екуменізму з його невичерпними масонськими капіталами. Однак раніше ця справа змішення мала більше перепон, ніж нині. Тоді у християн була вогненна ревність про православну віру, бо остання захищалась ними до мученицької крові. Нині православні охоплені небувалою байдужістю до своєї віри, що так ненавидить Господь, що сказав: О, якщо б ти був холодний або гарячий! Але так як ти теплий, а не гарячий і не холодний, то викину тебе із уст Моїх (Апок. ІІІ, 15 - 16). Тоді за ревність про віру і чистоту християнського життя православні мали від Бога відання. Богословські неосвічений народ в особі навіть простих жінок сперечався на ринках: єдиносущний чи подібносущний Христос Своєму Божественному Отцю? Нині серед православних царює загальне осліплення в питаннях віри. Користуючись усім цим, екуменічний рух швидко розростається по лицю всієї вселеної, беручи у полон в свої хитросплетені сіті навіть Православні Церкви. Але Руська Церква, що включає в себе сто п’ятдесят мільйонів православно віруючих людей, поки не увійшла в цей рух.[1] Екуменізм ще не буде торжествувати своєї перемоги, поки він не заключить усі Православні Церкви у своє екуменічне вселенське кільце[2]. Не дамо йому цієї перемоги! Пам’ятаючи його сутність і його цілі, цілковито відкинемо екуменічний рух, бо тут - відступлення від православної віри, зрадництво і зрада Христу, чого усіляко ми повинні уникати у виконання слів преп. Серафіма: «Горе тому, котрий хоча на одну йоту відступив від Святих Вселенських Соборів». Тут світ, ворожий Христу і Його Святій Православній Церкві. Тому дружба з цим світом є, по словам Апостола, ворожнеча проти Бога (Іак. ІV, 4). Не з інославними Православна Церква повинна об’єднуватися, що є справою нездійсненою, утопічною і вкрай для неї шкідливою і пагубною. Православні християни повинні об’єднуватись один з одним по заповіді Христа в Його словах: Не про них же тільки (звичайно ж, апостолах) молю, але і про віруючих в Мене, по слову їх:та будуть всі єдино, як Ти Отче в Мені, і Я в тобі, так і вони та будуть в Нас єдино (Ін. ХVІІ, 20 - 21). Тут слово «всі» по контексту мови стосується слова «віруючі». А під віруючими тут неможна розуміти разом з екуменістами і православних і інославних християн. Тут треба розуміти тільки одних істинно-віруючих, тобто православних християн, бо Господь, той що сказав: Аз єсмь…істіна (Ін. XІV, 6), не міг мати тут на увазі єретиків, не істинно-віруючих людей. Не будемо бентежитись обвинуваченням нас православними екуменістами у відсутності любові до інославних християн за це наше ігнорування. Це обвинувачення перш за все не відповідає дійсності. Наша Свята Церква завжди боролась з єресями і навіть до крові. Але людей, що впали по наущенню диявола в єресі, Православна Церква завжди жаліла, спонукувана любов’ю до них, вона накладала на них єпитимію, аж до відлучення від церковного спілкування. Однак вона ніколи не припиняла і не припинить своєї молитви, цього дихання благодатної істинної любові, про вразумлення і навернення єретиків на шлях спасительної істини. Ось як Свята Церква учить нас молитися про них: «Отступівшия от православния вєри, і погібєльнимі єрєсьмі ослєпления, свєтом Твоєго познанія просвєті і Святєй Твоєй Апостольстєй, Соборнєй Церкві причті».[3] Таким чином, Свята Церква розрізняє самі єресі, вимагаючи безкомпромісної боротьби з ними, від людей, що впали в ці єресі, завжди простираючи до них свої материнські любвеобильні обійми. Потім, нас обвинувачують у відсутності любові до інославних християн по суті за те, що ми не ставимось до екуменічного руху так, як до нього ставляться православні екуменісти. Останні в цьому своєму ставленні до екуменічного руху порушують святі канони, попираючи наше догматичне вчення про Церкву, влаштовують на екуменічних конференціях дружбу з протестантами і масонами, а через цю дружбу сприяють протестантській пропаганді в православних країнах, сприяють ворогам Православної Церкви в справі її руйнування. Таким чином, це ставлення православних екуменістів до є суцільним безчинством. Але у безчинстві, за вченням Апостола Павла, немає любові. Любов, - каже він, - не безчинствує (1 кор. ХІІІ, 5). Зрозуміло, що не у нас, а у православних екуменістів немає любові до інославних християн, бо у них не любов, а безчинство. Нехай вони спитають у своєї совісті, і вона скаже їм, що лежить в основі їхньої екуменічної діяльності і в їх ставленні до інославних християн – чи любов до останніх чи що-небудь інше?! Та позбавить нас Господь від такої любові, від такого ставлення до екуменічного руху. Дай Бог, аби наша Руська Церква і надалі трималась тієї відокремленості по відношенню до екуменізму і його конференціям, в котрій вона перебуває до нині. Так, ми самотні. Але в цій самотності, в цій нашій відокремленості запорука спасіння від згубного натиску на Руську Церкву з боку масонства, запорука спасіння не лише руської, але, може бути, і всієї Вселенської Православної Церкви. Тому не будемо приймати участь в екуменічних конференціях. Треба нам як можна далі бути від екуменічного руху[4]. Але не слід і присутністю накладати навіть найменшої плями на велику нашу Руську Церкву, бо присутність її представників в єретицькому і масонському суспільстві, хоча б у якості спостерігачів, буде, в відомій мірі, мати характер спілкування з таким суспільством. Між тим і до нашої Руської Церкви цілком можна застосувати слова Апостола Павла: Христос возлюбив Церкву і віддав Себе за неї, аби освятити її… аби представити її Собі славною Церквою, що не має плями або пороку чи чого-небудь подібного, аби вона була свята і непорочна (Еф. V. 25-27). Тому не будемо мати абсолютно ніякого спілкування з екуменічним рухом. Будемо в даному випадку керуватися словами Священного Писання: Не вклоняйтесь під чуже ярмо з невірними… бо яке спілкування праведності з беззаконням? Що спільного у світла із пітьмою? Яка згода між Христом і веліаром? Або яка співучасть вірного з невірними? (2 Кор. VІ, 14-15). Блажен муж, іже нє ідє на совєт нєчєстівих (Пс. І, 1).