Протоієр. Георгій Граббе.
«Акривія і Ікономія».
 В період розвитку єресей і розколів перед церковною владою зажди із більшою чи меншою гостротою постає питання про те, які заходи більш всього доцільно приймати у боротьбі із ними і на захист пастви від їхніх спокус. В одних випадках може бути визнана необхідною суворість, а в інших поблажливість і послаблення. Церква має справу із людськими душами, вона нас виховує, а у справі виховання, окрім загальних принципів, завжди буває необхідність в індивідуальному підході до різних людей і становищ. У 3 правилі VI Вселенського Собору з питань про шлюби духовенства ми знаходимо вказівку на різний підхід до того ж питання: «по цьому предмету, читаємо там, ті хто належать до святішої Римської Церкви пропонували наглядати суворе правило, а підвладні престолу сього Богохранимого і царюючого граду – правило людинолюбності і поблажливості; то ми, отцівськи і разом богоугодно поєднавши і те і інше воєдино, та не залишимо ані кротості слабкою, ні суворості жорстокою, особливо за таких обставин, коли гріхопадіння, по невіданню розповсюджується на чималу кількість людей, згідно постановляємо» і т. д.
Вказані в цьому правилі два підходи до питання називаються зазвичай: суворість – акривією, а послаблення – ікономією. Однак слово ікономія зовсім не означає неодмінну поблажливість. В I правилі св. Василія воно перекладено в Книзі Правил як «деякий благий розсуд», тобто міра, що спрямована до творення Церкви. Особливо в повній мірі і ясно цей принцип викладений у 102 правилі VI Вселенського Собору про «духовне лікувальне мистецтво». Там роз’яснюється, що «у Бога і у того, хто прийняв пастирське водительство, все піклування лише про те, аби вівцю заблудлу і уражену змієм уврачувати. Не повинно ані гнати по стремнинам відчаю, ані опускати бразди до розслаблення життя і до недбалості: але повинно неодмінно, яким-небудь чином, чи за допомогою суворих і в’яжучих, чи за допомогою більш м’яких і легких лікувальних засобів, протидіяти недузі, і задля загоєння рани подвизатися; і плоди покаяння випробовувати і мудро управляти людиною, покликаним до горнього просвіщення». Це правило указує, що церковна ікономія, або церковна користь, може вимагати то суворості, то поблажливості.
Єпископ Іоанн Смоленський в тлумаченні 45 Апостольського правила, за висловом Єп. Нікодима, «вельми мудро зауважує», що правила прагнуть не лише до убереження православних від зарази єретичним духом, але і до убереження їх від індиферентизму до віри і Православної Церкви.
Відомо, що питання про суворість або поблажливість при прийняті тих, хто приєднується із єресі набув особливу гостроту в третьому столітті. Зазвичай вважається, що сперечання з цього питання йшло поміж священомучеником Кипріаном та Римським папою Стефаном. Їхні імена фігурують переважно, але важливі міркування висказувались і багатьма іншими Отцями Церкви. Спір йшов про порядок прийому єретиків і розкольників.
Історичним фактом є, що в різних місцях і в різний час Церква, при приєднанні тих же єретиків мала різну практику. Іноді хрещення і рукопокладення обов’язково звершувались над тими, хто приєднується у всіх випадках, а іноді цього не робилось і вони приймались в своєму статусі через покаяння, миропомазання або покладання рук.
Свят. Кипріан має ясний логічний погляд: благодать Св. Духа може бути одержана тільки в єдиній Церкві Христовій, а поза нею - благодатного життя, і , відповідно, ніяких таїнств, – бути не може. Навпаки, погляд Стефана був подібний сучасному екуменізму. Він цілковито ясно формульований Архієпископом Іларіоном:«усі єресі мають благодать хрещення і нікого із тих, хто навертається до Церкви хрестити не треба» («Християнства немає без Церкви» С.- Паулу, 1954 р., стор. 101).
Принцип ікономії, у сенсі поблажливої практики, більше за все мав застосування по відношенню прийому в Церкву єретиків і розкольників. Найдавніші правила встановлювали учення, що поза істинної Церкви немає ніяких таїнств, і забороняли усяке релігійне спілкування з єретиками і розкольниками. Не допускається спільна молитва з ними і навіть присутність на їхніх молитовних зборах (Апост. 45, 65; Лаодикійське 33), не дозволяється їм бути присутніми при священнодійстві і молитві вірних (Тим. Ал. 9,)[1] рукопокладенні єретиками не визнаються істинно рукопокладеними (Апост. 68), хрещення єретиків належить не визнавати, а хрещених ними указується перехрещувати (Ап.47, 68; Лаод. 8).
Єп. Нікодим починає тлумачення 46 Апостольського правила з ясного принципового твердження: «За вченням Церкви, пише він, кожен єретик перебуває поза Церквою, а поза Церкви не може бути ні істинного християнського хрещення, ані істинної християнської жертви, як і загалом ніяких істинних святих таїнств». Наведене Апостольське правило і виражає це вчення Церкви, посилаючись при цьому на св. Писання, котре не допускає нічого спільного між тим, хто сповідує православну віру і тим, хто учить проти неї. Теж саме читаємо і в Апостольських постановах (IV, 15) і так само учили отці і учителі Церкви від самого початку» (Правила Православної Церкви із тлумаченнями, т. І, СПБ, 1911, стор.116).
В перші два-три століття переслідувана Церква небагато мала досвіду з масовими наверненнями єретиків і розкольників. У широкому масштабі цей досвід явився з наверненням донатистів і новаціан, а потім розширився у віки царя Костянтина і наступних православних імператорів. Від індивідуальних проблем Церква перейшла до масових навернень єретиків, коли христологічні єресі вже ізживали свою силу і упертість. Тоді перед ієрархією постала задача полегшення навернення до істинної Церкви шляхом поблажливості замість виключно суворої практики, особливо потрібної у періоди гоніння, оскільки така практика могла збуджувати їх до упертості. Від оборони Церква могла перейти до місіонерського наступу, застосовуючи поблажливість, або ікономію бо слабшала сама упертість єретиків.
Св. Василій Великий виразив це у своєму Першому правилі. Він пояснює безблагодатність хрещення кафарів, котрих «древні повелівали знов очищати істинним церковним хрещенням», але потім пише, що «оскільки декому в Асії рішуче угодно було, заради повчання багатьох, прийняти хрещення їхнє: то хай буде воно допустимо». Іншими словами, визнаючи їхнє хрещення недійсним, св. Отець ради цілей практично-місіонерських, визнає можливим приймати їх без перехрещення, але із відреченням від єресі. Рівним чином він пояснює неприйнятність хрещення енкратитів, злісних єретиків гностиків. «Але, пише він потім, якщо це має бути перепоною загальному благостворенню: то знову подобає дотримуватися звичаю, і слідувати Отцям, котрі благорозсудливо упорядкували справи наші. Бо я побоююсь, щоби нам тоді, як хочемо утримати їх від поспішного хрещення нє воспятіть (не відвернути) спасаємих суворістю зволікання». Св. Отець в правилі, підтвердженому авторитетом Вселенських Соборів таким чином допускає принципову можливість і суворої і поблажливої практики відносно тих же самих єретиків, позбавлених усякої благодаті. Те ж саме ми бачимо і в 47 правилі св. Василія Великого.
Єп. Іоанн Смоленський в тлумаченні 7 правила ІІ Всел. Собору, кажучи про прийом різних згаданих там єретиків, зауважує, що «поблажливе про них правило постановлено особливо тому, що такою поблажливістю до єретиків полегшувалось навернення їхнє до Церкви» (т. І, 511-512).
Однак, поблажливість у чиноприйманні часто сприймалось за визнання дійсності таїнства хрещення у єретиків. Із існуючої практики робився невірний догматичний висновок, котрий тепер укорінився в багатьох умах попри всю відсутність в ньому логіки. Такий приклад ми знаходимо навіть у знаменитого каноніста Єп. Нікодима Мілаша.
Я уже наводив його слова в тлумаченні 46 Апост. правила. Тепер наведу його слова із тлумачення 47 Апост. правила. «Хрещення, пише він, є необхідна умова для того, щоби вступити в Церкву і зробитися істинним її членом. Воно повинно бути звершене за вченням Церкви (Апост. пр. 49-50) і тільки таке хрещення називається за цим правилом істинним…Від істинного хрещення правило відрізняє ложне хрещення, яке не звершене православним священиком за вченням Церкви, і яке не тільки не очищає людину від гріха, але, навпаки, оскверняє його» (там же. т. І, стор. 117).
На стор. 283 тієї ж книги, в тлумаченні 7 правила ІІ Всел. Собору, Єп. Нікодим знов підтверджує це положення, але, переходячи до поблажливої практики, надає їй уже не практичне, а догматичне значення по відношенні хрещення у єретиків і цим вносить сумбур у своє сповідання і розуміння православної екклезіології. «… Але якщо, пише він, і інші християнські спільноти , що перебувають поза Православної Церкви, мають свідомий намір ввести новохрещеного в Христову Церкву, тобто мають намір подати йому через хрещення божественну благодать для того, щоби він силою Святого Духу зробився істинним членом тіла Христового і відродженим чадом Божим, тоді і хрещення, що отримане у такій спільноті, буде вважатися настільки дійсним, наскільки воно звершене на підставі віри у Святу Трійцю, в ім’я Отця і Сина і Духа Святого, тому що, де з вірою надано і прийнято хрещення, там воно повинно діяти благодатно і там обов’язково явиться допомога Христова. Усяка спільнота, що перекручує вчення про Бога і не визнає троїчності Лиць в Божестві, не може звершити правильного хрещення, і хрещення, звершене нею, не є хрещення, тому що воно перебуває поза християнства. В силу цього, Православна Церква визнає дійсним і спасительним хрещення всякої християнської спільноти, що перебуває поза її огради, будь воно єретичне чи розкольницьке, якщо хрещення це звершено істинно в ім’я Отця і Сина і Святого Духа» (стор. 283).
Безперечно, це міркування Єп. Нікодима згідне з теперішнім вченням католиків і з поняттями, котрі часто можна зустріти у богословськи неосвічених інтелігентів. Проте, воно рішуче недостойне православного богослова і ніяк не може бути узгоджено з власними судженнями єп. Нікодима, котрі ми навели вище.
Тут перш за все, у нього немає елементарної логіки. Яким чином в общині, що не належить до Православної Церкви, може у хрещенні бути «свідомий намір ввести новохрещеного в Христову Церкву і подати йому благодать», зробитися істинним членом тіла Христового? Таким членом може бути тільки людина, що належить до Церкви. Приймаючи хрещення в єретичній общині, людина приєднується до неї, а не до Церкви. Чи може ввести його туди священик чи пастор, котрий сам не належить до Церкви? В іншому місці, як ми бачили, визнавав це не можливим і сам єп. Нікодим. Яким чином, вступивши у єретичну чи розкольницьку спільноту, що перебуває поза оградою Церкви, через одержання там хрещення, людина опиниться в ограді істинної Церкви? Адже хрещення не є магічний акт, у котрому важлива формула заклинання, діюча незалежно від становища того, хто її виголошує, ані від віри того, хто хреститься. Ніде в Православній Церкві ми не можемо знайти такої віри у паралельну Церкву, ані спасительної християнської спільноти що не належить до неї. Навпаки, Апостол пише: «Один Господь, одна віра, одне хрещення» (Єф. 4, 5).
Єпископ Нікодим міг прийти до такої екуменічної концепції тільки внаслідок неправильної гадки. Очевидно, шлях його міркування такий: якщо Церква приймає єретика без нового хрещення, значить вона визнає його єретичне хрещення істинним і дійсним. Прийнявши таку гадку, він намагається підігнати до неї подальше судження і впадає у протиріччя із тим вченням Церкви, котре сам же правильно виклав декількома сторінками раніше. Це відбувається тому, що він спробував дати пояснення практики Церкви у прийомі єретиків і розкольників поза зв’язком із загальною православною екклезіологією, тобто вченням про єдність Церкви. Тільки у такому зв’язку міг він, піддаючись католицькому і протестантському образу мислення, закінчити наведене вище судження словами про те , що Церква визнає дійсним хрещення всякої християнської спільноти, «будь воно єретичне чи розкольницьке». Такого вчення нема ні в жодного святого отця і ні в жодному канонічному правилі.
Віра в силу правильно вимовленої сакраментальної формули, незалежно від того, чи заборонений вимовляючий її, чи позбавлений сану, властива католикам, а не Православній Церкві. Якщо логічно розвинути дану думку єп. Нікодима, то приходимо до положення, в котрому, відроджуючий дар хрещення подається поза Церквою.
Але що ж саме одержуємо ми у хрещені? Чи може дар цей бути отриманий поза нею?
Співається: «Єліци во Хріста крестістеся, во Христа облєкостеся». Хочеться спитати єп. Нікодима: чи здійснюється це поза оградою Церкви, в спільноті єретичній чи розкольницькій? Чи може в такій спільноті вода в купелі бути освячена у «воду позбавлення, воду освячення, очищення плоті і духа, ослабу уз, зняття прогрішень, просвіщення душ банею пакібуття, оновлення духу, синоположення дарування»? Чи може у священика єретичної чи розкольницької спільноти вода перетворитися для того, хто хреститься «во єже отложиті убо вєтхаго человєка, тлєємаго по похотєм прелесті, облєщіся же в новаго, обновляємаго по образу Создавшаго єго»? Чи буде він у хрещенні такої спільноти «сраслєн подобію смерті Господа, крещенієм общнік і Єго воскресенія»?
Про дійсність хрещення поза Православної Церкви можна говорити тільки при поверхневому судженні, тільки, якщо випустити з уваги, що істинно хрещений звільняється від гріхів і, відкидаючись диявола, сраслєн Христу, як Главі Церкви. Він робиться членом Тіла Христового, тобто Боголюдського організму. В цьому призначення хрещення і плід його, а по 68 Апост. правилу, ті, що хрещені чи рукопокладені від єретиків «ні вірними ані служителями Церкви бути не можуть».
Тому, коли хто-небудь із єресі або розколу приймається в Церкву без нового хрещення, то це не означає визнання дійсності єретичного обряду чи таїнства. Він тільки іншим чином отримує благодать хрещення. У 60-й главі Кормчої Книги наводиться пояснення Тимофія Александрійського, чому із єресі деякі приймаються без нового хрещення. Він відповідає, що в противному разі людина не скоро наверталася б від єресі, стидаючись другого хрещення, «однак, і через покладання пресвітерських рук і молитву може приходити Дух Святий, як проте свідчать Діяння Святих Апостолів» (навожу ці слова в перекладі на сучасну російську мову[2]). Це пояснення згідне з поясненням О. С. Хомякова в 3-му листі Пальмеру.
Але якщо прийняття єретиків та розкольників без нового хрещення Василій Великий визнав можливим на підставі ікономії, то Св. Кипріян, з іншого боку, указував на практичну доцільність суворої практики.
В листі до Юбаяна він указує на те, що сувора практика у нього сприяла наверненню із єресі, а не перешкоджала йому. Він посилався на ікономію суворості.
Віра католиків у те, що дійсне усяке священнодійство, котре звершене правильно і з визначеним наміром – є вірою у заклинальну силу формули і робить для них надто важкою боротьбу з розколом. Так, наприклад, зараз вони безсилі в боротьбі з Архієпископом Лефевром. Папа його заборонив, але по католицькому богослов’ю, це не позбавляє його Священнодійства дійсності. Нічого він не позбавляється і у випадку зняття з нього сану. Тому Папа і не намагається вдаватися до такої міри. Якими б не були заборони, католицтво вимушене визнавати його таїнства дійсними.
В Православній Церкві ми знаємо, що як би точно не додержувався чин, якщо він звершений не в Церкві і не за Її повноваженнями, то він не має благодаті. Це точно визначено у 4 правилі ІІ Всел. Собору відносно Максима Кіника і його незаконних хіротоній. Правило гласить: «ні Максим був чи є єпископ, ані поставлені ним на яку б то не було ступінь кліру».
Якщо в одних випадках поблажлива практика могла бути доцільною, то з іншого боку з’являється небезпека, що вона може викликати індиферентизм, відносно котрого розумно попереджає Єп. Іоанн в тлумаченні 45 Апост. правила. Цим підтримуються екуменічні почуття і міркування, котрі Архієп. Іларіон мітко визначив, як мрії про «безцерковне християнство». Він справедливо зауважує, що на цьому шляху, «не кажучи уже про самі очевидні протиріччя цього безцерковного християнства, завжди можна бачити, що в ньому справжнього благодатного життя, благодатного натхнення, ентузіазму, абсолютно не буває» («Християнства немає без Церкви», стор. 55).
Дуже цікаво і важливо, що Карфагенські отці, в правилах проти донатистів, з психологічних і тактичних підстав, були поблажливі до тих, хто приєднувався. Проте в 68 правилі Отці Карфагенського Собору, не погоджуючись із пропозицією Римського Єпископа Анастасія про більш сувору практику, обмовились, що Православна Церква є «єдина матір християн» і що тільки в ній «спасительно приймаються усі таїнства вічні і животворящі, а втім тих, хто перебуває в єресі вони піддають великому засудженню і казні. Те, що в істині світліше припроваджувало б їх до вічного життя: те у заблудженні стає для них більш затьмарюючим і засуджуючим».
Треба зауважити, що чим раніше в історії Церкви було судження про чиноприймання єретиків і розкольників, тим суворіше воно було, таким чином, це підтверджує висловлену мною думку, що поблажливість у практиці прийому стала доцільною після зміцнення становища Церкви з перемогою християнства над язичеством.
Історія показує нам, що суворіше всього Церква поводиться відносно єретиків і розкольників на початку їхньої діяльності і робиться поблажливішою, коли їхня діяльність починає слабнути.
Усі ці уроки ми повинні брати до уваги при вирішені сучасних проблем, викликаних зростаючим не лише серед єретиків, але і православних, інтерконфесійних екуменічних тенденцій, котрі стирають межу між істиною і заблудженням.
Протопресвітер Георгій Граббе.
«Православна Русь», 15/28 листопада 1978 р.
[1] Канонічні відповіді святішого Тимофія єпископа Александрійського… «Книга правил».
[2] У нашому випадку переклад було здійснено з російської на сучасну церковно-українську мову;
|