ЧАС ПІДМІНИ
Ми живемо у страшнi часи пiдмiни та iмiтацiї, коли багато понять втрачають своє iстинне значення. У своєму iстинному значенні вони для свiту цього не являють собою цiнність. До крайності занепало істинне дiлання, вичерпались і невдавані цінителі, і ті, хто невдавано потребують у такому дiлання.
Криклива реклама, для того, щоб увiйти в довiру споживача, намагається підмазатись пiд який-небудь усiма визнаний авторитет, переважно минулого часу. Це можна побачити і в поверненні назв газет, журналiв, магазинiв, фiрм i т. п. Світ знає, що сучасні виробництва і заклади не мають достатньої ваги у порівнянні із своїми добросовісними предками, тому для успіху використовується личина древності, старовини. Підганяються назви, знаходиться спадкоємний зв’язок, повторюється форма, копiюються символи. Без "орденiв”, "медалей”, "зiрок” i "корон” не обходиться ні жодне "серйозне” підприємство. Пiсля бомбардування почуттiв сприйняття рекламою здається, що доторкнувся до чогось мертвого й холодного. Залишається враження, що вас хочуть переконати в тому, що захололий труп, котрий перед вашими очима – жива людина. Пригадується також, за аналогією ситуацiї, спокушення Господа в пустелi, коли пропонувались усi земнi блага за поклоніння "рекламодавцю”. Але як не огидне почуття все оточуючої пiдробки – це не найстрашнiше, куди страшніша пiдробка людських стосункiв, а тим бiльше цiнностей що не вiд свiту цього. I та й iнша пiдробка є породженням одних батькiв, ім’я котрих – "похоть очес” i "гордiсть житейська”.
Дух iмiтацiї та пiдробки охопив увесь свiт, усе людство. Така одержимiсть неминуча, т. як справи людськi набули властивість зіпсованої (обуявшої) солі, котру викинули на загальне потоптання. Вживаються усі можливі зусилля, щоб видати це нiкому непотрібне сміття за все ту ж «добру річ», щоби переконати будь-яким способом у її сили та справжності. Усе найцінніше і святе, все те що не зрозуміле і те що не вміщає в собі світ, те що перебуває на порядок вище від нього, стає предметом престижу, зовнішнього наслідування. «Свинi» зрозумiли, що раніше потоптанні перли можуть бути використанi ними з більшою вигодою, наприклад, для прикрашення їхньої зовнiшностi. Тими, хто зрікся правди і сили її імiтується благочестя, iмiтується духовнiсть, iмiтується чернецтво, iмiтується Церква i Православ’я, iмiтується усе, в чому розуміється вища правда.
Слово Боже, що виходить із уст обранців Божих, котре «не в’яжеться» нічим земним: ні силою, ні владою, ані часом, відкриваючи сутнiсть усього вiчного і тимчасового, викриває (облічає) собою i всяке викривлення її. Як знання фарватеру для корабля, як знання точки відліку і ціни міри при усякому вимірювані, так точно досвідчене знання духу слова Божого, що доноситься з глибин віків і луною повторюється у сосудах Його. Цi божественні віщателі, цi маяки у бурхливому житейському морi вказують кожний зi свого мiсця в історії єдино спасительний шлях. Їхнє незмінне свiтло пронизуючи пітьму, котра все більше згущується, сповіщає про всяку небезпеку плавання, запобігає катастрофі, спрямовує до пристані спасіння. Висвітивши сучасну для них дійсність вони закликали нас до сугубої тверезості та обережностi у нашi часи в котрі уже сталося всесвітнє повернення назад, часи іродів та іуд, содомів і гомор, каіаф та іродіад.
«Страшний час! Рішуче оскуділи живi оргáни божественної благодатi: в облачені їхньому з’явилися вовки: обманюють і гублять овець. Це зрозумiти необхiдно, але розуміє небагато хто. 5 лютого 1847 року» (Свят. Ігнатій Брянчанінов/, Збірка творів, том 7, стор. 338).
«"Свiт любить своє”, – сказав Спаситель. Свiт в прелесті і співчуває лише одним тим, котрі перебувають у прелесті. Служителiв iстини вiн вiдкидає i ненавидить. Настають часи трудні в духовному відношенні: вони наступили вже давно.. але скрутність постiйно збiльшується, відступництво приймає величезні розміри. Це попущення Боже, що передречене у словi Божому... 3 березня 1864 року» (Там само, стор. 306).
«Новоявлений угодник Божий Тихон говорив про свiй час, що вiн дуже трудний для тих, хто спасається, із-за збільшення числа людей протилежного напрямку:що ж сказати тепер? 18 березня 1862 року» (Там само, стор. 396).
«Кому пiдтримати Церкву? Для цього потрiбнi люди благодатнi, а плотське мудрування здатне лише пошкоджувати i руйнувати, хоча воно у слiпотi своїй мрiє i проголошує про створювання. 8 сiчня 1863 року» (Там само, стор. 417).
«Не маючи поняття про істинне монашество знаходять монашество там, де одне лицемірство й удавана святість і не бачать його там, де воно точно є, або судячи по собі, не розуміючи, що навіть може існувати шукання вічного. 2 березня 1864 року» (Там само, стор. 428).
«Який час! Для підтримання Церкви потрібно бути на чолі управління світській особі, тому що обуявша сіль здатна тiльки бути потоптаною людьми. А втім, св. Афанасiй Великий говорить, що однiєю із ознак наближення пришестя антихриста буде перехiд церковного управлiння з рук архiпастирiв до рук свiтських чиновникiв. Ознака дуже вiрна! Це не може статися iнакше, як через втрату духовенством свого суттєвого духовного значення, своєї енергiї, що породжується рiшучим вiдреченням вiд свiту. Справедливо відмітив граф, що чиновництвом знищено в Церквi суттєве значення iєрархiї, знищений зв’язок мiж пастирями i паствою, і миролюбство, ненаситне прагнення до суєтних почестей, до накопичення капiталiв знищило в пастирях християн, залишило в них лише жалюгідних ненависних полiцейських по ненависті їхньої до народу, по зловживанням i аморальності. 28 сiчня 1866 року» (Там само, стор. 449).
«Вельми благорозумно робиш, що не зводиш близького знайомства ні з жодною духовною особою: таке знайомство може дуже легко послужити на шкоду і вельми, вельми рiдко на користь. Радься з книгами святителів Тихона Задонського, Димитрiя Ростовського i Георгiя Затворника, а із древнiх – Златоуста: говори духiвнику грiхи твої – i тiльки. Люди нашого часу, чи в рясi вони, чи у фраку, передусім викликають обережність... 18 вересня 1854 року» (Там само, стор. 374).
«Очевидно, що Християнство – цей таємничий духовний дар людям відходить непримітним чином для неуважних до свого спасіння із суспільства людського, котре знехтувало цим даром. Треба побачити це, щоб не бути обманутими акторами i акторством благочестя... 28 травня 1864 року» (Там само, стор. 434).
Із позою, з акцентом, з категоричністю вимагають собі честі імітатори[[1]], – честi наставникiв, старцiв, учителiв, духiвникiв, пастирiв, начальникiв, цiлителiв, вихователiв, батьків, подружжів. Їм потрiбен ефект, їм потрiбне визнання личини – це їхня самоцiль, їхній голий інтерес. Дійсне виконання обов’язкiв для них невиправдана, безглузда втрата: воно потребує самозречення полярно протилежного їхньому спрямуванню, їхньої стихiї самовираження i самоствердження. Вони не можуть собi дозволити дiяльностi, котра безрезультатно марнує їхні сили i час, котра не дає їм додаткових балiв в очах їхніх шанувальників. Почуття вiдповiдальностi, вiдповiдальнiсть для них пустий звук, хiба що виявиться вигiдним грати i таку роль. Вони подають себе, виходячи із своїх уявлень про престиж i своєї майстерності імітації. Їхня гра розрахована на таких самих взаємно улесливих iмiтаторiв, вони ненавидять тих, хто не рахується з їхньою маскою, роблять усе для того, щоб поблизу них не було викривачiв. Лише в тому випадку, якщо вони позбудуться таких, – тоді усе бажане, все що імітується можна буде видати за дiйсне [[2]].
«Нинi дуже важко знайти iстинного слугу Божого, хоча за зовнішністю нiякий інший час небув таким багатим на слуг Божих, як багатий наш час, що проголошує про свою позитивнiсть (1Сол.5, 3). Є багато тих, хто відає Бога та угодний Богу за свiдченням людським, але важко знайти засвідченого Богом Боговидця i Богошанувальника. Свiдчення Боже ясне як сонце, але свiт слiпий i тому не бачить свідчення Божого, вiн замiнює свiдчення Боже свiдченням своїм i думає цим задовольнятись...» (Там само, стор. 370).
Хто має достатню силу у свiтi цьому, може дозволити собi будь-яку, найдорожчу маску, причому, сила може з лихвою компенсувати погану гру i голий король може примусити все царство бачити його в золотому вбранні. Глибина i широта розповсюдження цiєї «моди» не залишає особливих пiдстав розраховувати на довге терпіння «королями» простакiв котрi не можуть не бачити наготи, а бачачи, називати її якось iнакше. Оскiлькi вони настільки нечисленні, голоси їхні настільки одинокі, то, звичайно ж, вся вина в них, в тому, що вони бачать не так як усi. Це вони, безумнi, сперечаються із думкою всього суспiльства, це вони гальмо прогресу, причина всiх безладів i смут, це вони мучать усе людство, це та язва, позбавившись від якого свiт заживе «без страху й докору».
Такий розвиток суспiльної думки, скеровуваної і підігнаної – бачиться неминучим, фiнал же усьому, – прихiд такого "короля”, який буде самим великим iмiтатором усiх часiв i народiв. Такої сили як він у світі цьому не мав ніхто ніколи і такого мистецтва імітації як він не досягав ні жоден лицедій. Вiн зазiхне на абсолютний успiх з намiром привласнити всi блага i всю славу свого «Персонажа». Є казка про тiнь, що намагалася захопити владу над своїм власником – це точно про нього. Сонце Правди, що сходить за обов’язковим, неминучим, незворотним законом, засяє в усiй повнотi Своєї сили i слави, безслiдно розсіюючи царство тіней i владу пітьми.
Читець Володимир Дронь (I П Ц)
«Православная Русь», №15, 2000 р.
[1] На цю тему, в колонці СТАТТІ, читай статтю мон. Касії (Сеніної): «Бог дав тобі голову, чому ти нею не користувався?...» - (редакція УПДМ);
[2] На цю тему, в колонці Апологетика-Гомілетика, читай статтю Архієпископа Аверкія (Таушева): «Образ фарисея» - (редакція УПДМ);
|