Від редакції «СМКПМЛ[1]»: В 2004 р. редакцією відомого російського істинно-православного журналу «ВертоградЪ» було опубліковано статтю, в котрій висвітлювалась проблема пошуку істинного богоугодного старчества. Тема дуже важлива і актуальна, адже пошук істинного старчества і розпізнавання його серед маси духовних підробок, в усі часи був великою проблемою, а в часи повного духовного оскудіння, ця проблема ще більш актуальна аніж це було колись. Про духовні критерії істинного старчества і основні відмінності його від «лжестарчества» написано дуже багато, та на жаль ця підступна духовна хвороба, постійно змінюється і вправно мутує , приймаючи все нові і нові подоби духовності, намагаючись видати себе за істинне духоносне старчество. Тому дуже важливо усім богошукачам зуміти правильно зорієнтуватися у коловороті сучасного життя, зуміти не потрапити у ворожі сіті і не прилеститися нині легко доступним ложним духовним подвигом. Яким же чином нам уникнути цієї небезпеки? Це можна спробувати здійснити лише за умов знання критеріїв істинного подвигу і ознак ложної його подоби. Вважаємо своїм скромним обов’язком познайомити усіх істинних богошукачів із поміркованою духовною позицією найактивніших членів багатостраждальної РПАЦ[2]. Нехай завдяки ознайомленню із позицією наших братів і сестер у Христі, зміцнюються здорові духовні взаємовідношення між усіма членами Істинного Православ’я!
Від редакції істинно-православного журналу «Вертоградъ» :
«ПАЧЕ СТАРЄЦ РАЗУМЄХ, ЯКО ЗАПОВЄДІ ТВОЯ ВЗИСКАХ…» (Пс. 118:100)
Православні християни нашого часу буквально на кожному кроці змушені помічати: ми живемо в епоху підмін. Всюди говорять про духовне відродження Росії[3] сотнями відкриваються монастирі і тисячами храми, але статистика злочинності невпинно повзе вгору, число алкоголіків і наркоманів збільшується, міра озлобленості більшості людей зростає. Всюди говорять про економічне зростання, про «подвоєння ВВП», а кількість бідних не зменшується. Вище духовенство МП «возлєжит на піршествах» і живе розкішно, а в храми МП приходять, як і в колишні часи, переважно злиденні старушки.
Сама велика і небезпечна підміна нашої епохи, котра слугує основою і «гарантом» решти усіх підмін, - це ложна церква, «яка має вигляд благочестя, сили ж його котра зреклася». Що виникла на хитких «канонічних підставах» декларації узурпатора Сергія (Страгородського), котра отримала благословення кривавого ката Новомучеників Сталіна і, нарешті котра долучилася погибельної всеєресі екуменізму, сьогодні вона, опираючись на міць державної машини і брудні гроші, «духовно керує» народом Росії[4]. Звичайно, це керівництво не завжди можна назвати «духовним» - частіше всього воно обмежується требовиконавством. Але для тих небагатьох «глибоко віруючих» людей, котрі по-справжньому навертаються в Православіє і природнім чином починають сумніватися в істинності МП, вона пропонує «духовне керівництво старців». Беззаперечний авторитет цих кліриків МП інколи стає єдиним «утримуючим» для тих православних, котрі пізнали лжу сергіанства і єресь екуменізму. Він же лунає як останній аргумент у сперечаннях із «розкольниками», з Істинно-Православною Церквою. Так виходить, що з точки зору пошуку шляху в Істину Церкву спокуса «старців» є більш небезпечною і витонченою, ніж уся решта спокус МП – зовнішнє «благолєпіє», фінансова могутність і підтримка влади.
В останні роки в Московській патріархії отримало розвиток нове екклезіологічне заблудження – вчення про «тривладдя» в Церкві. Це вчення складається у тому, що Церква нібито має три ієрархічних начала, пов’язаних один із одним.
Це, по-перше, ієрархія духовенства – патріарх з єпископами, священство і дияконство; причому багато хто з апологетів МП підносять патріаршество ледве чи не в четверту ступінь священства, стверджуючи, що патріарх має особливу, порівняно з іншими єпископами, харизму і навіть наділений особливою громадянською владою. Із такого папістського вчення про патріарха походить вельми розповсюджене в МП твердження: «Хто не з патріархом – той не з Церквою і той не православний», - а звідси робиться висновок, що, наприклад, усі православні, котрі не перебувають у спілкуванні з патріархією, являються єретиками і навіть сатаністами. Другим ієрархічним началом вважається «царська ієрархія»: Государ (на теперішній час котрий є бажаним і очікуваним; часом представники МП так і заявляють: «Ми чекаємо з’явлення в Росії царя, котрий наведе порядок скрізь, і в Церкві теж!»), державні чиновники, воєначальники, ктитори храмів і т. і. І нарешті, третя ієрархія – «старцівська», котра, проте, за своєю важливістю зазвичай ставиться на перше місце. Це не випадково. Знамениті «старці» МП (особливо, «лаврські» - архімандрити Кирил, Наум, Герман) приклали немало зусиль для відбілювання політики МП і, особливо, особи патріарха, висунувши лозунг: «Хто не з патріархом – той не з Церквою». Недивно тому, що культ «старців» з часом роздувається все більше.
Згідно вчення про «тривладдя», «великі старці»[5] повинні управляти всією «пірамідою влади» - бути духовними керівниками і єпископів, і державних діячів. Апологети «тривладдя в Церкві» створили цілу історико-богословську концепцію, згідно котрої три «гілки» влади в Новозаповітній Церкві продовжують три типи служіння в Церкві Вітхозаповітній: священицьке, царське і пророче. Причому «старці» являються восприємниками пророчого служіння, а їхнє священицьке достоїнство (котрого, загалом то, може і не бути) лише «додаток» до нього.
Немає потреби у великій і докладній критиці цих поглядів і в захисті святоотцівського вчення про церковну ієрархію. Помилкові думки «тривладників» спростовуються Самим Засновником і Главою православної ієрархії, Господом Іісусом Христом і самою наявністю правильної, Боговстановленої, маючій апостольське спадкоємство віри і хіротоній, котра тримається православної Істини, ієрархії Святої Церкви. Святі отці нашої Церкви, починаючи з апостольського часу, не стверджували нічого подібного вченню «тривладників». Не запроваджували ніяких «трьох ієрархій» і церковні Собори. Невипадково тому дивовижна схожість культу «старців» в МП і культу гуру (духовного учителя) у східних релігіях.
Ми, звичайно ж, далекі від приниження високого і спасительного служіння істинних старців – досвідчених духовників і мудрих наставників в вірі і благочесті, таких як св. Іоанн Кронштадтський або преподобні отці Оптинські. Саме тому ми вельми далекі від кощунного визнання новоявлених удаваних «старців», котрі прикривають своїм авторитетом явне відступлення від Істини, і ще більш ми далекі від введення особливої «старчеської ієрархії» в Церкві.
Заради справедливості зауважимо, що корені теорії «тривладдя» в Церкві сягають у підсвідоме невдоволення відступницькою ієрархією і в прагнення до істинного церковного послушання, до справжнього духовного життя в Істинній Православній Церкві. Та брехня неминуче породжує тільки брехню. Тому думка «тривладників» є лише удаване вирішення духовних проблем МП.
Більше всього шкода самих лжеіменних «старців», на котрих грозить виповнитися Слово Боже, глаголюще: «горе тому, хто спокусить одного з малих сих», а таких спокушених сотні тисяч.
Інокиня Марфа (Сеніна)[6]
«ГОСПОДЬ ДАВ ТОБІ ГОЛОВУ. ЧОМУ ТИ НЕЮ НЕ КОРИСТУВАВСЯ? або ПРО ПОСЛУШАНІЄ ДУХОВНИМ НАСТАВНИКАМ»[7]
Знайти духівника! Такою проблемою стурбовано більшість сучасних православних християн. Серед порад новонаверненим, котрі можна знайти в популярній релігійній  літературі, на православних сайтах і форумах в інтернеті, або почути усно від православних «зі стажем», неодмінно буде рекомендація аби як можна скоріше знайти духовного отця, старанно молитися Богу, щоб Він послав такого і т. п. Дійсно, для православної людини буває у більшості випадків корисно сповідатися якомусь одному священику і ходити в один храм, а не їздити то туди, то сюди. Адже часто буває, що люди, отримавши від одного священика пораду, що прийшлася їм не до смаку, йдуть до іншого священика, сподіваючись отримати від нього настановлення, більш відповідне їхнім бажанням і часто, таке, що потакає їхнім страстям; звичайно, такі «перелітні птахи», вочевидь, шукають не того, щоб виконати волю Божу, але того, щоб одержати благословення на власне свавільство – щоби надалі уже не мучила совість. Але як не дивно, і ті, хто прагнуть віддати себе у послушання якомусь певному духовнику, будь то «старець», «духовний батюшка» чи просто приходський священик найближчого храму, шукають хоча і не того, щоб виконувати власну волю, але, однак, і не того, щоб виконувати волю Божу. Більшою мірою, усвідомлено чи ні, вони прагнуть раз і назавжди позбавитися від докорів сумління і від відповідальності за свої власні вчинки.
Наприклад, людина не хоче поститися. Звичайно, зізнання самому собі, що ти не постишся тому, що не хочеться, пов’язано з сильним внутрішнім дискомфортом. Тому людина для початку прикривається тим, що він «не може» поститися – чи по слабкості здоров’я, чи за відсутності умов або ще з чогось би то не було. Але все ж як не подивись, все одно порушувати піст – гріх. Тоді людина йде до священика, жаліється, наприклад, на хворий шлунок і просить «благословити у піст їсти молочне». І, якщо благословення одержано, людина далі порушує піст уже цілковито зі спокійною совістю і навіть уже не кається на сповіді в тому, що не поститься. Таким чином, як сказав дехто, духівник для віруючих із людини, до котрої ходять на сповідь і за духовною порадою, перетворюється у – найняту совість.
Ще гірше йде справа, коли заходить мова про послушаніє духівнику як у слідуванні в усіх життєвих випадках його порадам, так і щоб нічого не робити «без благословення батюшки». Сучасним православним часто ледве не з порогу храму внушається, що послушаніє абсолютно необхідно, що без нього не спастись, що потрібно неодмінно знайти духівника і його слухатися, що таке послушання «вище посту і молитви»… Чомусь при цьому забувається, що послушання потрібно надавати перш за все Богу, духовнику ж і взагалі кому б то не було – лише настільки, наскільки це не суперечить заповідям Божим і вченню святих отців. Так, св. Симеон Новий Богослов, котрий дуже багато писав про безвідмовне послушання наставнику, про те, що нічого не повинно робити без дозволу духовного отця, про те, як треба шанувати свого старця, однак, писав і наступне: «Якщо ти хочеш…научитися євангельському образу життя, не віддай себе недосвідченому і такому, що перебуває в страстях учителю, щоби замість євангельського не научитись диявольському образу життя, бо у хороших вчителів уроки хороші, а у поганих – погані; від недоброякісного ж насіння, звичайно, і рослини бувають непридатними. Молитвами і сльозами умоли Бога послати тобі безпристрасного і святого керівника. Також і сам досліджуй божественні Писання, особливо ж практичні твори святих отців, щоби, порівнюючи з ними те, чому учить тебе учитель і предстоятель, ти зміг бачити це, як у дзеркалі, і порівнювати, і згідне з божественними Писаннями приймати всередину і утримувати в думці, а ложне і чужде виявляти і відкидати, щоб не прельститися». (Сто глав богословських і практичних. 48-49; тут і надалі виділене мною). На свою біду, простий народ святих отців у масі своїй не читає, задовольняючись у кращому випадку невідомо ким складеними добірками святоотцівських цитат, а в гіршому – популярними книжками по типу «Що порадите, батюшка?». Деякі навіть кажуть: «А навіщо ти читаєш святих отців? Я ось тільки акафісти читаю!». Звичайно, при такому підході віруючим навіть і зовсім не приходить в голову порівнювати наставляння священиків зі святоотцівськими писаннями.
Подивимось, з чого, згідно святим отцям, повинно починатися послушання. Шлях спасіння прийнято порівнювати зі сходами, і часто любителі життя «у послуху» цитують відповідні місця зі знаменитої «Лествиці» св. Іоанна, ігумена Синайської гори. Та якщо ми візьмемо його книгу, котра дійсно є прекрасним підручником по аскетиці не тільки для монахів, але і для усіх православних християн, то ми виявимо, що слово «Про блаженне і приснопам’ятне послушання» там стоїть зовсім не на першому, а на четвертому місці; передують же його слова «Про відречення від житія мирського», «Про безпристрасність, тобто відкладення турботливості і печалі про мир» і «Про странництво, тобто ухилення від миру». Правда, уже в першому слові ми читаємо, нібито, про необхідність знайдення духовного наставника: «Коли хочемо вийти з Єгипту і тікати від Фараона, то і ми маємо необхідну потребу у такому собі Мойсеї, тобто, ходатаї до Бога і по Богу, котрий, стоячи посеред діяння і видіння, здіймав би за нас руки до Бога, щоби наставляємі ним перейшли море гріхів і перемогли Амаліка страстей. Отже, прельстилися ті, котрі, поклавши уповання на самих себе, вирішили, що не мають потреби ні в якому дороговказі» (Лествиця 1:7). Однак на самому початку слова 4-го читаємо: «Як усякий плід передується цвітом, так усякому послуху передує ухилення від миру, тілом або волею» (Лествиця 4:1). В тому ж слові святий отець попереджає, що потрібно надавати послушання зовсім не усякому, не першому що попадеться, хоча б і маючому священний сан і, може бути, маючому повагу від людей: «Коли ми, у намірі і розумі смиренномудрія бажаємо покорити себе заради Господа, і без сумніву ввірити спасіння наше іншому: то, ще до вступу нашого на сей шлях, якщо ми маємо хоч скільки-небудь проникливості і розсуду, повинні розглядати, випробувати і, так би мовити, перевірити сєго кормчого, щоб не натрапити нам замість кормчого на простого гребця, замість лікаря на хворого, замість безпристрасного на людину, котрим володіють страсті, замість пристані в пучину, і таким чином не знайти готової погибелі» (Лествиця 4:6). Таким чином, у повному послуху духовному наставнику – якщо тільки в наш час взагалі можна такого знайти, бо, воістину, кажучи словами Псалмоспівця, «оскудє прєподобний», - може жити по волі Божої тільки та людина, котра залишила мир або тілесно, тобто пішла у монастир, або внутрішнім станом душі, тобто, залишаючись в миру, зреклась від усіляких мирських захоплень, пристрастей і т. ін. На жаль, в наш час навіть із монашествуючих мало хто здатен на справжнє послушання; свт. Ігнатій Брянчанинов у «Приношенні сучасному чернецтву» прямо писав, що «послушання старцям у тому вигляді, в якому воно було у древнього монашества … не дано нашому часу» (Поради відносно душевного іночеського ділання, гл. ХІІ). Що ж стосується мирян, то більшість із тих, котрі бігають до батюшок за благословенням і порадами по всяким житейським справам, не ухилились, а головне, навіть і не думають ухилятися від миру ні тілом, ні волею, а отже, «повне послушання» для них – шлях цілком закритий, і якщо вони мнять, що дійсно живуть «у послуху у старця», то вони просто обманюють себе самих і ніякої користі від такого «послуху» не одержать. Їхнє послушання – це не послушання, а просто складення з себе відповідальності за свої вчинки.
Тепер ми підійшли до головного. Чому люди так рвуться знайти духівника, щоб його «у всьому слухатися»? Зазвичай у якості аргументу говорять: «Ми люди, в духовному житті недосвідчені, необізнані, можемо багато у чому помилятися, а тому хочемо знайти людину, котра нам скаже, як треба жити». Позиція, з одного боку, нібито зрозуміла, але якщо вдуматися – цілком незрозуміла. Чомусь люди, коли мова йде про якісь житейські справи, прикладають чималі зусилля, щоб освоїти нову професію або, наприклад вивчити іноземну мову і т. ін., вони йдуть на курси, вчаться, читають відповідну літературу – і не кажуть: «Ой, це складно, це незрозуміло, ми не будемо це читати, не будемо це учити, ми краще спитаємо ось у того дяді, і він нам все розповість, пояснить, перекладе нам ось той незрозумілий текст і взагалі усе за нас зробить!» А коли мова йде про справу, важніше котрої для християнина нічого не може бути – про спасіння душі, - ті ж люди кажуть: «Ой, ці писання святих отців[8] – такі складні, такі незрозумілі! І навіщо взагалі їх читати, якщо можна спитати у батюшки?» Одна моя знайома одного разу сказала: «Я ніколи не розуміла, навіщо люди ходять до священика питати про те, як їм будувати своє життя, будувати стосунки з близькими в сім’ї, чи йти їм туди-то, чи робити їм те-то. Як може цей священик, не знаючи, в сутності, мене – що він може знати про мене, про ту котра розповідає йому на сповіді якісь загальні і стандартні гріхи? – і тим більш не знаючи життя моє сімейне, життя і схильності моїх близьких і т. д., - як може дати він мені пораду, як мені будувати своє життя?[9] Дійсно, за словами Апостола, «хто із чєловєков знає, що в людині, окрім духу людського, що живе в ній?» (І Кор. 2:11) – і кожна людина повинна думати сама за себе і відповідати за свої вчинки. Звичайно, ніхто не забороняє питати поради у більш досвідчених людей – причому це не обов’язково повинні бути люди, ті, що мають сан – в тих чи інших життєвих обставинах і нерозуміннях; радитися у таких випадках буває дуже корисно. Але, по-перше, любу пораду ми не повинні вважати істинною в останній інстанції і, по-друге, наявність досвідчених радників аніскільки не відміняє необхідності самому вивчати писання св. отців і самому думати про те, як конкретно в нашому житті ми можемо виконати ті чи інші заповіді. Св. Марк Подвижник говорить: «Багато із порад ближнього на користь бувають, але для кожного нічого немає пригожіше свого рішення» (200 глав про духовний закон, 68). Порада – це не повеління; і даний нам кимось, нехай навіть самою що ні на є духовною людиною, порада зовсім не відміняє необхідність думати своєю головою, порівнювати почуте з писаннями св. отців і з заповідями Божими. Як говориться, Господь скаже на Суді: «Я дав тобі голову. Чому ти нею не користувався?» І дійсно – чому? Тут-то і приховується справжня відповідь на питання, навіщо більшість людей ганяються за духівниками. Вони не хочуть думати своєю головою, не хочуть брати на себе відповідальність за свої вчинки, хочуть перекласти відповідальність за свої вчинки на когось іншого – і «спати спокійно». Доводилось стикатися, наприклад, з такими явищем, коли людина приймає участь в якихось справах, сумнівних з духовної точки зору і з точки зору виконання заповідей, та коли їй на це указуєш, запитуєш: «Що ти робиш? Адже це не добре!» - вона відповідає: «Але ж такий-то батюшка про це знає, а батюшка цей дуже духовний, дуже начитаний, більш, ніж ми, і якщо він не заперечує проти цього – значить, нам ні про що турбуватися, правда?»[10] Подібну відповідь можна було б чекати почути від якого-небудь католика, котрий говорив би про схвалення якихось його діянь з боку Римського папи, але ніяк не від православного християнина. Хіба священик, будь він навіть дуже начитаним і «духовним», не може помилятися? Хіба ми віримо у чию б то ні було «непогрішимість»? Хіба не впадали в гріхи і заблудження навіть великі святі? Хіба авва Євагрій, котрий досягнув настільки високих ступенів умної молитви, що він бачив світло Божества, не опинився в решті решт в пеклі за свою єресь, в котру, очевидно, впав по гордості? Як же можна закривати очі навіть на очевидні неправди[11], відмовляючись тим, що такий-то «духовний авторитет» все це «благословив», а ми, мовляв, люди «сірі і темні»[12]і повинні слухатися «більш просвіщенних»? «Господь дав тобі голову. Чому ти нею не користувався?...» Але нехай якийсь конкретний священик не впав поки ні в яке заблудження і дійсно учить згідно зі святими отцями; хіба це привід «ні про що не турбуватися» і спокійно здати свою совість йому на збереження? Хіба хтось нам гарантував, що дана конкретна людина завжди буде все робити правильно? Мені доводилось задавати схожі питання – і не чути у відповідь нічого зрозумілого, крім: «Але ж треба ж нам комусь то вірити? Якщо не вірити і отцю такому-то, то кому ж тоді вірити? Як же тоді жити? Ні, ми так не можемо!» Тут перед нами класичний приклад того, як віра Богу і в Бога підмінюється вірою людині і в людину. Чим така віра відрізняється від ідолопоклонства, за котре колись страшні кари спіткали обраний народ Божий? Християни, котрі готові впасти в зневіру і котрі вважають неможливим життя по християнські, якщо в них немає якої конкретної людини, котрій вони могли б «вірити», - воістину жалюгідне видовище. І може бути, їх-то перш за все і мав на увазі Господь, коли сказав: «Та Син Людський, прийшовши, чи знайде віру на землі?».
 На завершення хочеться привести слова святителя Ігнатія Брянчанинова про «духовне жительство, що надане промислом Божим нашому часу», котрі, гадаю, потрібно пам’ятати усім християнам, незалежно від того, монахи вони чи миряни, мають вони священний сан чи не мають: «Древнім послушникам їхні духоносні наставники сповіщали негайно і прямо волю Божу; нині іноки повинні самі відшукувати волю Божу в Писанні і тому зазнавати частих і довготривалих нерозумінь і похибок. Тоді велике досягнення було швидким по властивості ділання; нині воно косно знову ж по властивості ділання. Отаке благовоління про нас Бога нашого: ми зобов’язані коритися Йому (…). Виявляй послушання усім отцям і братіям в їхніх наказуваннях, не противних закону Божому (…). Але ніяк не будь слухняним на зло, якщо б і трапилось тобі потерпіти за нелюдиноугодництво і твердість твою деяку скорботу. Радься з добродійними і розумними отцями і братіями; але засвоюй собі поради їхні з крайньою обережністю і обачливістю. Не захоплюйся порадою за першопочатковою дією її на тебе! (…). Як про свої помисли, так і про помисли ближнього, про його поради, радься з Євангелієм. Возлюблені отці! Будемо виголошувати слово Боже братіям нашим із всіляким смиренням і благоговінням, усвідомлюючи себе недостатніми для сєго служіння і охороняючи самих себе від марнославства, котре сильно докучає людям пристрасним, коли вони повчають братію. (…) Будемо страшитися надати початківцю якого-небудь необдуманого настановлення, не заснованого на слові Божому і на духовному розумінні слова Божого. Краще зізнатися у невіданні, аніж виказати відання душогубне. Убережемося від великої біди – перетворити легковірного початківця з раба Божого в раба людського, залучивши його до творення падшої волі людської замість всесвятої волі Божої. Скромне ставлення радника до наставляємого – зовсім інше, аніж старця до безумовного послушника (…). Порада не містить в собі умови неодмінно виконувати її: вона може бути виконана і не виконана. (…) Той, хто отримав пораду не зв’язується ним: на його розсуд і волю залишається виконати чи не виконати отриману пораду. Очевидно, як шлях поради і наслідування Священному Писанню відповідний з нашим слабким часом» (Поради стосовно душевного іночеського ділання, гл. ХІІІ). І ніколи не слід забувати про те, що Господь може нам послати скільки завгодно духовно досвідчених, розумних і начитаних в святих отцях друзів і наставників, але якщо ми будемо жити, не вивчаючи самостійно святоотцівські писання[13] і відключаючи власні розумові здібності, наше «духовне» оточення аніскільки нам не принесе користі, і Господь спитає нас на Суді: «Я дав тобі голову. Чому ти нею не користувався?»
[1] Свято - Мефодіє – Кирилівський Православний Місіонерський Листок;
[2] Руська Православна Автономна Церква;
[3] Теж саме стосується України і інших пострадянських країн;
[4] Теж саме знову ж повністю стосується України і інших пострадянських країн;
[5] Можна скласти наступний приблизний список осіб, котрих в МП прийнято вважати «старцями»:
1. Архімандрит Кирил (Павлов), духівник Троїце-Сергієвої Лаври. Був духівником покійного патріарха Пімена (+1990), згодом духівник (покійного) патріарха Алексія II; серед духовенства та мирян МП користується величезним авторитетом — його портрети розташовуються поруч із іконами, його йменують святим, звертаються до нього з молитвами на відстані; Архімандрит Кирил відомий своїми постійними закликами берегти вірність святішому патріарху.
2. Архімандрит Наум, насельник Троїце-Сергієвої Лаври. В 70-х на початку 80-х років благословляв деяких із своїх духовних чад «уходити» в катакомби, продовжуючи духовно окормляти їх, фактично повністю контролював «гілку» Катакомбної церкви митр. Геннадія (Секача), благословляючи своїх чад приймати там священицькі і навіть єпископські хіротонії. Водночас закликав хранити вірність патріарху Алексію II, стверджуючи, що його хрест — «самий важкий». Своїм духовним чадам не раз розповідав про бувші йому видіння і про чудеса що здійснилися по його святим молитвам.
3. Архімандрит Іоанн (Крест’янкін), насельник Успенського Псково-Печорського монастиря. Має духовних чад переважно серед освіченого духовенства МП; відомий тим, що під час намісництва в монастирі Гавриїла (Стеблюченко), пізніше забороненого в священослужінні за побиття духовенства, сприяв йому у вигнанні з монастиря неугодної братії, покриваючи безчинства лютого намісника . До відпадіння РПЦЗ від істинно-православного сповідання віри архім. Іоанн вважав її ворогом Православія: «Расколы противны единству лица во Христе. А на месте, освященном многомученической кровью православных за веру, воздвигают новые престолы — и Русская Зарубежная Церковь, и Автокефальная Украинская Церковь...» (проповідь в Неділю про сліпого 1991 р. // Архім. Іоанн. Проповіді. М., 1993. С. 232). За останніми відомостями, архім. Іоанн впав в маразм і нікого не приймає.
4. Архімандрит Герман, насельник Троїце-Сергієвої Лаври.
5. Архімандрит Адріан, насельник Успенського Псково-Печорського монастиря. Відомий, насамперед, своїм екзорцизмом.
6. Архімандрит Власій, насельник Пафнутієво-Боровського монастиря, духівник Калузької єпархії МП. Здобув особливу популярність на протязі останніх років переважно серед новонавернених прихожанок московських храмів. Сповідує вголос і обличчям до народу, «прощає» тих, хто кається за умови читання ними особливих, невідомих Церкві, молитов. Володіє здібністю насилати кошмарні сни і страховиння (свідчення намісника Пафнутієв-Боровського монастиря ігумена Гавриїла). Стверджує, що «старчествує» з благословення «лаврського» архімандрита Кирила, хоча останній засуджує діяльність Власія.
7. Архімандрит Іоанн, духівник жіночого Чихачовського скита Іванівської єпархії. Був вигнаний з Почаївської Лаври за хлистівство, жахливий сектант-харизматик, ізувір. Схильний до «літургійної творчості» — розрішає на сповіді одночасно декількох чоловік, причащає без сповіді і не натщесерце і т.п. Здійснює безліч монашеських постригів без попереднього випробовування (іскуса).
8. Протоієрей Валеріан Кречетов, настоятель Покровського храму під Одінцово, Московської єпархії.
9. Архімандрит Ілій, колишній духівник Оптиної Пустині. Був ревним прибічником Б. Єльцина і його політики «демократизації», вважає о. А. Шмемана «апостолом Америки». Активний апологет патріарха Алексія II.
10. Протоієрей Ніколай Гур’янов, «іже на Островє» (Чудське озеро, Псковська єпархія). Постраждав від гонінь радянської влади. Був відомий своїм юродством. Помер в 2002 р.
11. Архімандрит Амвросій (Юрасов), духівник жіночого Введенського монастиря в Іванові.
12. Протоієрей Василій Швець, заштатний клірик Псковської єпархії. Автор поеми про жертви абортів, від особи котрих написаний текст поеми. Відомий своїми довгими і збивчивими виступами на різного роду зборах і конференціях.
13. Священик Володимир Ємелічев.
14. Протоієрей Алексій Кобзєв. Настоятель храму Свв. Рівноап. Константина і Єлени м. Харків. Ярий прихильник сергіанства, культивує серед новонавернених сліпе послушаніє його волі. Активний екзорцист (займається масовими «вичитками»), здобув славу прозорливця і «чудотворця», проповідує безшлюбність і всіляко нав’язує такий світогляд своїм духовним чадам. В житті багатьох своїх послушників зіграв рокову роль. (Додано до списку редколегією УПДМ РПЦЗ)
15. Свящ. Александр Катюжанський із с. Катюжанка , Україна . Псевдо-цілитель і кодувальник населення від пияцтва. Жахлива форма псевдо-духовності, яскравий приклад лже-пастирства в лоні Московської «сергіанської» церкви. (Додано до списку редколегією УПДМ РПЦЗ)
[6] Нині монахиня Касія. Матушка Касія (Сеніна), відома істинно-православна письменниця і талановитий церковний публіцист. Авторка агіографічних праць, зокрема капітальної праці «Стовп Вогненний» в котрому докладно викладенні маловідомі факти з життя Свят. Філарета (Вознесенського), ІІІ-го Первоієр. РПЦЗ. Матушка являється активним членом петербургської парафії на честь Св. велкмуч. Єлизавети, в лоні РПАЦ.
[7] Тема номеру «ВЕРТОГРАДъ» № 3 (82) (2004)
[8] Сюди ж на жаль, можна сміливо віднести і тих умовно «православних» християн, котрі недбало ставляться до свого обов’язку вивчення Святого Письма і регулярного, скрупульозного його дослідження;
[9] Звичайно, що автор не заперечує таких випадків, коли люди радяться із праведниками, зі святими Божими, котрі за свою правильну святу євангельську віру і добре християнське подвижницьке життя одержали від Господа, дари Духа Святого. Такі прозорливі люди завжди були серед правовірних християн. Тут, автор акцентує увагу на нинішніх доморощених, пострадянських «духоносних» пастирях, т. зв. « младостарцях» і їхніх прямих антиподах т. зв. «професійних бізнес-служителях». Останні на своє служіння дивляться як на прибуткове ремесло, котре дозволяє їм уже в цьому житті жити безбідно, а подеколи і просто нахабно шикувати, паразитуючи на несвідомості молодих «неофітів» і довірливих «акафісних» бабусь;
[10] Так званий «гріх за послушаніє».
[11] Царство Боже не є царство гріху і кругової поруки, а є Царство усякої Правди; (Додано до списку редколегією УПДМ РПЦЗ)
[12] Як часто можна почути від парафіян з екуменічних патріархій щось подібне. Коли людей закликаєш до ревності по Правді Божій, закликаєш бути не байдужими до голосу розуму і християнської совісті, то у відповідь нажаль тільки і чуєш: «Правду ви кажете, чи ні, нам до цього діла немає. Ми нічого не знаємо, ми хочемо спокою. А ваша правда нас занадто лякає і ми не готові до неї. Або можна почути ще і таке: «Як у Почаєві батюшка нас благословив, так і будемо робити. Гріх на них буде якщо вони нас благословляють неправдиво, а наша справа молитися». Коли спілкуєшся із такими лже-ревнителями і різними поборниками мертвої букви, то на душі робиться сумно і ще більше згадуються слова св. прор. Давида: «Оскудє прєподобний». «Моя хата скраю» - ось закон яким користується більшість із теперішніх безбожних людей, а безвідповідальне «послушаніє прєвише молитви» - це нинішнє кредо переважної більшості тих, кому знання Правди заважає комфортно себе почувати на кліросах, у святих місцях і взагалі «муляє», будить совість. Але незнання закону, не звільняє від відповідальності! Будемо пам’ятати про це, та не увійдемо у напасть! (Додано до списку редколегією УПДМ РПЦЗ)
[13] Перш за все це стосується дослідження Святого Писання;
|