Руський Мюнхенський Патерик - Мої файли - Каталог файлів

Руський Мюнхенський Патерик

	22.12.2011, 14:35
«С прєподобним прєподобєн будєши, і с мужем нєповіним нєповінєн будєши…» Від редакції: Ми пропонуємо увазі читача короткий життєпис про вірного сина Руської Православної Зарубіжної Церкви, блаженнопочилого архімандрита Корнилія (Малюшицького), подвижника благочестя XX – го століття. Усі нижче опубліковані біографічні матеріали нами узяті із «Вестника Германской Епархии Русской Православной Церкви за границей», №6, за 1996 р. Сам життєпис було написано до п’ятирічних роковин з дня смерті архімандрита Корнилія Мюнхенського, його собратом і другом єпископом Нафанаїлом (Львовим), котрий був після смерті о. Корнилія настоятелем обителі. Цей життєпис також включає в себе доповнення зроблені редакцією «ВГЕРПЦзг» із спогадів про о. Корнилія д – ра Алли Селаврі (А. Селаврі: «Як архімандрит Корнилій прощався з життям». 17/VI 1966 р. – 23/XI 1966 р. «Православная Русь» № 19 – 1966 р. стор.3). Під час перекладу біографії з російської мови на церковно-українську, наша редакція намагалася (по можливості) зберігати не лише авторський стиль написання, а й відповідний духовний настрій і ритм – першоджерела, з котрого було зроблено нами переклад на руську (тобто українську) мову. Редакцією свідомо допущено незначне відхилення від сучасних норм написання деяких українських слів, але не на користь так зван. «суржику», а на користь церковно – української мови і її майбутньої стилістики, котрих сучасна світська і літературна українська мова майже не використовує... Будемо раді почути конструктивні зауваження, мовні і граматичні поправки від благочестиво налаштованого україномовного читача! До 30 –річчя кончини архімандрита Корнилія (Малюшицького)[1] Багато, хто думає, що святі були лише в древності, а тепер їх уже немає. Так говориться уже не вперше. Але це, звичайно, не так. Святість не рекламується, не кидається в очі, і тому сучасники часто її не помічають. Ще преп. Феодор Студит, заперечуючи тим, хто думав, що в його час, в VIII столітті, більше немає святих, писав: «І нині багато святих, котрі, як дорогоцінне каміння, знаходяться на землі, відрізняючись не творенням знамень і чудес, бо не в цьому тільки святість, але збереженням правої віри і точним виконанням заповідей Божих, щирою, вільною від заздрощів, любов’ю до братів, співрадінням добробуту свого ближнього, перебуванням вище слави людської – і всякою іншою добродійністю. Так виявляється святість у всякій людині» (Добротолюбіє том IV, гл. 167, пункт 3, стор. 336 - 337)[2]. В наш час, в нашій Руській Зарубіжній Церкві ми бачили і знали Учителя Церкви – митрополита Антонія[3], подвижника – архієпископа Віталія[4], а за рік до кончини отця Корнилія ми проводили у вічність ще двох праведників, котрих, наважуємось сказати, можна поставити в ряд з праведниками древніх віків. Таким був наш Первоієрарх, митрополит Анастасій[5], - святитель з голови до ніг, кожне слово, кожний рух котрого було словом і рухом архіпастиря Христової Церкви. Таким був і архієпископ Іоанн Максимович[6], котрий своїми аскетичними подвигами вразив сучасність і ними зрівнявся з подвижниками древності. Таким ж був і наш, померлий п’ять років по тому отець архімандрит Корнилій, у котрого усе життя було жертовним служінням і котрий в останні місяці життя приголомшив оточуючих переможним торжеством над неописуємими стражданнями, своєю здібністю, подібно древнім мученикам, перемагати муки. Архімандрит Корнилій, в миру Кирило Миколайович Малюшицький, народився в 1899 році, на рубежі двох віків, в місті Києві. З батьківського боку він походив із роду татарсько-литовських князів – Улан-Малюшицьких і російсько-німецького роду Барков, родичів відомого міністра фінансів Барка, а з боку матері із литовсько-руської сім’ї Жук і із старовинного роду Євреїнових. Батько К. Малюшицького був професором Київського університету. Перша Світова війна застала К. Малюшицького ще хлопчиком, але коли прийшла революція і почалась Громадянська війна, юний К. Малюшицький включився в Білу боротьбу: він вступив до лав Північної Армії генерала Міллера[7]. « Військовий лад був мені до серця. Військове виховання чудова підготовка до монашества. Навчає мужності, самопожертві, самодисципліни і відданості. Всі за одного, один за всіх. Із воїнства велика частина духовенства виросла. І які були духівники, колишні військові!». Після поразки Північної армії, К. Малюшицький переїхав, для продовження боротьби з комуністами, до Криму, а після евакуації Криму – в Чехословакію, де і вступив у Гірничий Інститут в Пшибрамі. У той же час не полишав він і жертовної патріотичної роботи, записавшись у генерала Кутепова добровольцем до відправки в Росію, на таємну роботу там. При цьому він цілковито ясно усвідомлював про крайню небезпеку цієї роботи: ніхто із надісланих генералом Кутеповим в Росію, звідти не повернувся. Тим не менше, коли настав час його командирування, К. Малюшицький залишив навчання і виїхав в Париж, у Штаб – квартиру Загальновійськового Союзу. Отець Корнилій пізніше багаторазово розказував пишучому ці строки, як напередодні своєї відправки в Росію, він, стоячи перед іконою Божої Матері на Сергіївському подвір’ї в Парижі і знаючи, що він уже приречений, що життя його вже принесене у жертву боротьбі з сатанинською владою, молився Пресвятій Богородиці, віддаючи усього себе в Її благодатні руки, і просячи Її не життя йому зберегти, а дати йому можливість умерти не безцільно. На інший день К. Малюшицький пішов до генерала Кутепова, аби отримати потрібні інструкції і вирушити без затримки в Росію. Але генерал, прийнявши його, сказав: « Ми не можемо посилати ні вас, а ні кого-небудь іншого в Росію, поки не доб’ємось того, що у них буде хоч який-небудь шанс повернутись. Ваша відправка відміняється». «Сперечатись із Кутеповим було неприпустимо», пояснив при цьому отець Корнилій. Він повернувся до Чехії, до своїх занять в Гірничому Інституті. Але перед від’їздом із Парижу він знову зайшов на Сергіївське подвір’я і перед іконою Божої Матері дав обіцянку не піддаватися побутовим спокусам, але все своє не очікувано повернуте йому життя присвятити боротьбі за душу руського народу. В період, коли він готувався до відправки в Росію і живо уявляв собі свою роботу там, він виробив в своєї уяві приклад, що показував, які вимоги треба пред’являти до усної і письмової проповіді, аби домогтися найбільшої ефективності. «Уявіть собі, - говорив він, що ви знаходитесь в якому-небудь радянському місті перед юрбою, в котрій особисто ви не знаєте нікого, але твердо знаєте, що в ній є люди, котрі співчувають вашій ідеї, ворожі їй і байдужі до неї. І ви бачите, як агенти Чека підходять, аби вас схопити. У вас всього 10 хвилин, аби сказати оточуючим цінне і потрібне. Що ви їм скажете?». Ось цією міркою отець Корнилій завжди намагався перевіряти свої слова і писання, до того ж закликаючи і інших, котрі співпрацювали з ним в літературній і проповідницькій роботі. Невдовзі після поїздки у Францію К. Малюшицький закінчив навчання в Гірничому Інституті і став інженером. Своєю сумлінністю, методичністю і знанням справи він швидко добився загального визнання і, не дивлячись на ревниве ставлення чехів до іноземців, був призначений начальником цеху на сталеливарному заводі в м. Кладно, висунувшись як фахівець по доменним печам. Під його керівництвом знаходилось понад 1 000 чоловік майстрів і робочих. Одержуючи тут значне жалування, він майже все його віддавав на патріотичну роботу, залишаючи собі лише необхідне для життя. В Празі він був відданим духовним чадом єпископа Празького, Преосвященного Сергія[8], і постійним читачем і співпрацівником газети «Православная Русь», що видавався в монастирі Преп. Іова в Ладомировій, в Пряшівській Русі, під редакцією архімандрита (згодом архієпископа) Серафіма[9] і архімандрита (згодом архієпископа) Нафанаїла[10]. Церковна настроєність стала все дужче рости в душі К. Малюшицького. З дитинства щиро віруючий, він тут, особливо на початку Другої Світової війни, став все ясніше усвідомлювати, що основна справа його життя, котрій прагнув він присвятити всі свої сили – справа боротьби за душу руського народу з сатанинською силою, котра поневолила його, може успішно вестись лише Церквою, в Її рядах. Думка про прийняття монашества стала рости в його душі. З такими почуттями і настроями перед захопленням Праги червоними військами К. Малюшицький поїхав до Австрії, до Зальцбурга, де в таборі Парш став церковним старостою і духовним чадом благодатного старця, архієпископа Стефана[11]. Йому він сповідав свої настрої, свої плани про прийняття монашества, котрі владика Стефан гаряче схвалив. Плани ці все більше зміцнювались в душі К. Малюшицького, але перш ніж йому вдалось їх здійснити, він піддався типово сучасній спокусі: грошовій – матеріальній . Про його видатну працю в якості інженера, спеціаліста по доменним печам, стало відомо в американських колах, котрі намагались залучити із Європи в Америку цінних наукових і технічних фахівців. До інженера К. Малюшицького в Австрію прибув довірений агент американських сталеливарних заводів. Він запропонував Малюшицькому переїхати в Америку, де йому буде надане і хороше жалування, і визначне становище, і широка можливість науково – технічної праці. К. Н. Малюшицький попросив дати йому два-три дні на роздуми. Американський представник здивувався цьому. «Якщо вас не задовольняє розмір жалування, то його можна збільшити», сказав він. Та К. Малюшицького цікавив не розмір жалування. Після розмови з американцем він зараз же пішов до архієпископа Стефана і розповів йому про отриману ним пропозицію. «Вона дуже приваблива, але якщо прийняти її, то від монашества прийдеться надовго відмовитись. Що ви на це скажете, владика?» - звернувся він до архієпископа Стефана. Преосвященний Стефан, ні хвилини не розмірковуючи, сказав йому: «Відмовтесь від цієї пропозиції і, аби без вороття перемогти спокусу, їдьте в монастир Преп. Іова Почаївського в Мюнхені, до отця архімандрита Іова[12]». К. Малюшицький так і зробив. На здивування американського представника, він категорично відхилив привабливу пропозицію і, написав отцю архімандриту Іову в Мюнхен, одержавши його згоду на приїзд в монастир, оформив свої папери, і в 1949 р. він прибув в обитель, котра стала з тієї миті зосередженням всіх його почуттів, всіх його думок і молитов. В отці архімандриті Іові він зустрів людину духовно близьку собі по абсолютній душевній чистоті і чесності, по повній самовідданості і по цілковитій відсутності якої б то не було особистої зацікавленості у всьому житті і діяльності. І він прихилився до отця Іова всією душею, ставши його найвідданішим другом, помічником і співробітником. «В 1950 році одержав я, - після внутрішнього зламу, за допомогою Іоанна Предтечі – благословення митр. Анастасія і вступив в монастир Преп. Іова Почаївського в Мюнхені. З першої духовної бесіди зблизився з настоятелем, архім. Іовом. Коли одягнув на мене підрясник, я такий був щасливий, що і сказати не можу. Швидше б шкіру з мене живим зняли, ніж цей підрясник. Прожили ми з о. Іовом в дружбі і любові близько десяти літ. Коли він сильно захворів, день і ніч я від нього не відходив. В 1959 році, після важкої хвороби, помер, все передавши мені, грішному. Сама близька він мені був людина, рідний, військовий і цілісний такий, духовний, справжній подвижник. Дружба ж ця на віки вічні». Якраз на момент приходу отця Корнилія в монастир значна частина його братії від’їжджала в монастирі Святої Землі, а також у Францію і в Англію. Тому новий послушник видався особливо дорогоцінним для обителі. На протязі ряду літ він самовіддано ніс самі важкі і самі непривабливі роботи: чистив помийні ями і туалети, працював у полі і на городі, чергував на кухні – все роблячи до скрупульозності добросовісно. В 1953 р. він був пострижений в монашество разом із своїм другом і собратом, отцем Антонієм Стадницьким (котрий помер в 1957 р.). Постриг здійснював архієпископ Іоанн (Максимович), а підводили до постригу новоначальних іноків єпископ Нафанаїл і архімандрит Іов. У постригу послушник Кирил прийняв ім’я Корнилія, на честь преподобного Корнилія Комельського. Рік потому, в Фомину неділю 1954 р., архієпископ Іоанн висвятив отця Корнилія в сан ієромонаха. Почалась його пастирська діяльність. В цей час в обителі було до 25 чоловік братії, і серед них декілька німців. О. Корнилій, як чудово знаючий німецьку мову, став переважно їхнім духовним керівником і отцем. Відмітимо, що о. Корнилій взагалі був щирим і палким шанувальником добрих якостей німецького народу. З повагою відгукувався він завжди про працьовитість, про цільність цього народу, про «незламність його спинного хребта», не дивлячись на випробування, котрі спіткали його. О. Корнилій завжди радів тому, що обитель преподобного Іова осіла в Німеччині. Діяльну участь прийняв о. Корнилій в трудах отця Іова по відвіданні лікарні для душевнохворих в Хаарі і санаторія для туберкульозних в Гаутингу. Старанно включився о. Корнилій до землеробської праці монастиря і у видавничу його діяльність.Він виписав низку німецьких видань по агрикультурі, вивчивши котрі, іноді вирощував на монастирських городах такі сорти овочів, котрі не вдавалось виростити місцевим городникам. Його турботами монастир придбав трактор і встановив трудову співпрацю з сусідньою католицькою монашеською общиною у Блутенбурзі і з приватними землеробами в Оберменцінгу. Монастир обмінювався з ними машинами і різними корисними в городництві знаннями. У видавничій роботі монастиря о. Корнилій взяв на себе редагування Житій Святих, котрі друкувалися в монастирській друкарні. Ще у Празі о. Корнилій став шанувальником робіт духовного мислителя професора І. А. Іл’їна[13], після кончини котрого видання його робіт було доручено друкарні обителі Преп. Іова. В цілковитій однодушності і духовній дружбі з о. Іовом трудився о. Корнилій, допомагаючи йому у всій його діяльності, приймаючи найактивнішу участь у всьому житті монастиря. Так продовжувалось до осені 1959 р., коли отець Іов помер. З кончиною о. Іова о. Корнилій дуже осиротів.« З 1959 року був я настоятелем. Обитель наша трудова, для більшості праця необхідна для спасіння. Ось і я йшов цим шляхом. Робив, що міг. В практичному житті вникав у все до дрібниць. Аби все було зроблене, як слід. Люблю позитивність, точність, виконання обов’язку. Справи обителі у порядку…». Надходження тих, хто прагнув вступити в монастир, такий помітний в перші роки після війни, до цього часу припинився. Найближчими помічниками отцю Корнилію залишились лише двоє: по господарській і агрикультурній частині – брат Павел, по криласу і друкарні – брат Алексій. Вся ж пастирська і чисто монашеська робота лягла цілковито на отця Корнилія. Тим не менш, робота монастиря не скорочувалась: так само уставно здійснювались богослужіння, котрі з кожним роком все більш притягували віруючих із Мюнхена і його околиць. Духовні настанови давав о. Корнилій конкретно – діловито. Вислухає, помолиться і скаже. Пригадується, почав один чоловік виправдовуватись, а о. Корнилій зауважив спокійно: «Я ж, сперечатись не стану. Почнете мене переконувати, замовкну. Тільки користі вам від цього не буде. А приймете, як від Господа, отримаєте велику користь». Підтримувалось постійне духовне листування зі всіма країнами руського емігрантського розсіяння. Майже усі руські повоєнні емігранти і емігранти із країн по новому зайнятих комуністами, пройшли через Німеччину і майже усі побували в Мюнхені, а тут відвідали обитель Преп. Іова, котра справила на них благодатне враження. Тепер вони підтримували цей встановлений духовний зв'язок листуванням. Розвинулась друкарська діяльність. Монастир став друкувати «Вєснік Православного Дєла», котрий з 1963 року став виходити в новому вигляді: для відправки його на Схід. З 1960 року хворів о. Корнилій раком. Він знав про це, підліковувався і продовжував виконувати всі свої обов’язки при обителі. Не дивлячись на сильні болі, немочі, важкий серцевий недуг, постійно служив. Лише з приїздом нового ієромонаха передав йому Богослужіння: « Нехай служить в славу Божу – ось Господь за мене поклопотався, прислав його на допомогу. Важко було б мені без нього протриматись, не зміг би в лікарню лягти, служив би хоч на костилях…». За півтора роки до своєї кончини отець Корнилій був обрадуваний цінним придбанням для друкарської справи в монастирі: купівлею лінотипу. Та над чим би не трудився о. Корнилій, перш за все його зір був прикований до Батьківщини що страждала і була поневоленою, до її страшної духовної трагедії. Адже цьому перед образом Божої Матері він присвятив своє життя. Він напружено вдивлявся туди, жадібно ловлячи все, що робилось відомим із життя на Батьківщині. Вже на смертному одрі, уже нетвердою рукою що костеніла, отець Корнилій писав передмову до №2 –го збірки «Православноє Дєло»: «Сто років тому французький письменник, Віктор Гюго, в тривозі за французів, відірваних в Ельзасі і Лотарингії, писав, що народ до тих пір тримає в руках ключ від своїх кайданів, доки зберігає свою мову. Так було в його нестрашний час. По іншому зараз. Збереження мови недостатньо для того, аби спасти народ і зберегти його у вірності національній культурі. І сучасні поневолювачі це добре знають. Дозволяючи поневоленим народам розмовляти на любій мові, вони зазіхають на більше, ніж мова. Відрив від святині, від віри народної – ось що дробить духовні кістки і перетворює людей в дещо м’яке і таке, що розбігається. Доколє, Господі? До тих пір, доки народ всім єством не потягнеться до Святинь, не згадає віру народну, споконвічну православну, як вищу цінність, котра колись створила Росію і єдину, котра може її відродити. І тоді впадуть кайдани». Ці думки о. Корнилій виносив всім життям, почавши з чисто політичної боротьби за руську душу і прийшовши до твердого переконання в необхідності іншої – духовної – боротьби. І, крім того, із наведених тут його передсмертних рядків видно, що до останніх днів свого життя отець Корнилій залишався вірним програмі, накресленої ним собі за багато років до того: говорити руському народу в небагатьох словах саме важливе. Зберігав отець Корнилій також до останніх днів свого життя і дружбу з німецьким народом. Все частіше приходили в монастир групи німців, котрі цікавилися Православієм, і отець Корнилій незмінно з любов’ю зустрічав цих відвідувачів, турботливо розказуючи їм про Православну Церкву і про настільки дивне і чуже для сучасності православне монашеське життя. Свідченням того, що о. Корнилій користувався взаємною любов’ю і повагою в німецьких колах, являються багаточисельні цінні предмети, пожертвувані німцями нашому монастиреві під час настоятельствуваня о. Корнилія. Їх багато: ікон, хрестів, покровів, котрі знаходяться в обох, малій і великій, церквах нашого монастиря. Розповімо докладніше про один такий дар, котрий особливо цінував о. Корнилія. Один німецький генерал подарував монастирю масивне срібне Євангеліє, котре в рік своєї смерті князь Г. Потьомкін пожертвував заснованому ним в Новоросії селу (дєрєвнє) Войсковій. Під час Другої Світової Війни це Євангеліє було подароване духовенством і мирянами міста Дніпропетровська німецькому генералу, тодішньому коменданту міста, у вдячність за добре ставлення до населення. Отець Корнилій часто говорив, що це Євангеліє являється свідком, не таким що спростовує, а тільки обмежує два історичних обвинувачення: Потьомкіна в побудові фальшивих сіл (дєрєвєнь) і німців в звірствах над руськими. Так, були фальшиві «потьомкинські дєрєвні», але були і справжні; і справжній дєрєвні Потьомкін по – царському подарував це воістину пречудове Євангеліє. Так, були німецькі звірства в Росії, книга А. Кузнецова тому яскравий доказ, але були і високо гуманні люди серед німецьких воєначальників. І колишній комендант Дніпропетровська це довів ще і тим, що не залишив в себе подароване йому історичне Євангеліє, але делікатно передарував його руському монастирю. В 1964 р. о. Корнилій радісно переживав обрання Первоієрархом нашої Руської Зарубіжної Церкви владики Філарета[14]. В 1965 р. монастир урочисто зустрічав цього Первосвятителя Митрополита Філарета, котрий на час свого перебування в Мюнхені зупинився в монастирі. Так виконав Господь палке бажання отця Корнилія: особисто зустрітись з новим Первостоятелем Зарубіжної Руської Церкви. Та до цього часу страшна невиліковна хвороба уже підточувала сили отця Корнилія. До січня 1966 р. ця хвороба примусила його скоротити розмах своєї роботи і здійснювати богослужіння з видимою складністю і напругою. Великим Постом на допомогу отцю Корнилію був надісланий ієромонах Герасим. В квітні 1966 року наважився о. Корнилій лягти в лікарню в Штутгарті, аби підкріпитися і зробити все, за новою методами, можливе – в останній стадії раку кісток. Близько двох місяців стан покращувався, болі стихли і серце краще працювало. Вдалося за цей час закінчити низку для нього важливих справ. З великою вдячністю згадував він усіх друзів, котрі надали йому цю матеріальну можливість. Всі сили свої віддавав о. Корнилій, до останніх днів, обителі: «Вдень не приходьте, треба кращі сили в працю вкласти. А ось під вечір, коли втомлюсь, побесідуємо, або зробимо дещо корисне». Відвідувачів навіть близьких приймав коротко, по справі, або дбайливо відхиляв: « Скажіть вже, будь – ласка, що радий би бачити, та сили по немочі не вистачає. Добра людина зрозуміє і за мене помолиться». Серед липня хвороба раптово загострилась, не дозволяючи повернутись в обитель: «В такому стані, коли ноги вже більше не несуть, і зір, і слух, і руки не діють, ніяк в обитель не можна: наведу на братію глибокий сум (униніє) – та не буде! Прийдеться вже в Мюнхен в клініку». На запитання лікаря відповідав: «Болі сильні, до глибин, але поки можна стерпіти, наркотиків не приймаю. Головне, духовно бадьорий, не зневірююсь. Знаєте, що каже «Невидима брань» про хворобу? Надсилається хвороба у напоумлення, в покарання, як заклик Господній, і в очищення. А п’ятого не скажу, самі знайдіть. У ночі не спиш та й молишся; ось би так очиститись, щоб хоч на саме останнє місце в Царствіє Небесне попасти, аби не бути відкинутим. Чого б не перетерпіти, лише б підготуватися до відходу. Ось і надсилає Господь рак – Слава тобі, Господи». В серпні отець Корнилій повернувся в Мюнхен, але не в улюблену свою обитель, а в розташовану неподалік від монастиря лічебницю. Великою втіхою в цей час був для нього приїзд на декілька місяців його давнього друга і соратника ще по Північній Армії, А. П. Ендена, котрий дуже підбадьорив отця Корнилія дружньою участю, і, крім того, допоміг йому навести повністю лад у звітності по монастирю. Останні тижні. В Мюнхені, терпів він, при самих малих наркотиках, і усе яскравіше проявлялась радість його духовна: «Сказав головний лікар, що дні мої злічені, і місяця не проживу. Ну що ж, та буде воля Божа. Навіщо мені і жити далі? Подав мені Господь велику милість, виконав мої прохання, а тепер і відкликає із миром». До цього часу страждання отця Корнилія досягли уже дуже великого ступеню. Зазвичай хворі на рак в таких випадках прагнуть засобів котрі вгамовують біль, просять про них, і лікарям доводиться умовляти страждальців потерпіти, не скорочувати проміжок між вприскуваннями, щоб не прискорювати процес умирання. Отець Корнилій не піддавався цьому. Коли його муки дуже збільшились, він не сам попросив, а погодився на запропоноване лікарями застосування анестезуючих засобів, порадившись попередньо зі своїм духівником. Шприці отцю Корнилію стали давати о 8 годині вечора, перед сном, і ранком о 4 годині, при пробудженні. Вдень він прирікав себе на муки, щоб зберегти ясність думки для обговорення справ монастиря, для диктування листів і для читання священних книг. Кінець дня, коли страждання особливо посилювалися, він віддавав молитві. Лише за десять днів до смерті, знову – таки порадившись зі своїм духівником, запевнений ним у тому, що гріха в такій малій здачі стражданням ніякого немає, отець Корнилій дав згоду на чотири шприці на добу. Так до самого кінця, всупереч слабкості людської природи, він торжествував над своїм тілесним составом, і не фізичні страждання наказували йому, а він самодержавно царював над своєю природою, наказуючи їй те, що вважав за потрібне і можливим, перевіряючи усе це своєю совістю і духовними вказівками. « Я молю Господа і Матір Божу дати мені уміння зустріти Ангела смерті не як ворога, а як брата і друга, не квапити його з приходом і не злякатися його, коли він прийде», так декілька разів говорив отець Корнилій своїм друзям. Пізніше, ніби засвідчуючи, що він одержав вже одухотворену безбоязність смерті котру він просив, отець Корнилій, бачачи одного із послушників, котрий чергував біля його одра, зляканим і скорботним, сказав йому: «Що ти боїшся, Ангел смерті тут, але не бійся його: адже він брат і друг». Багаторазово лагідно підбадьорював він братію своєї обителі, котра скорбіла при вигляді його страждань. «Я краще розумію тепер, що значить цілувати Розп’яття, - говорив він, - ми цілуємо рани Христові, цілуємо Його страждання і просимо його прийняти наші муки як наше спів - страждання Йому». Своїми стражданнями і своєю до кінця боротьбою з ними отець Корнилій витончив і загострив свої душевні здібності, і Господь дав йому перед смертю в деякій мірі дар прозорливості. Колишньому послушнику цього монастиря, сербу, брату Георгію, котрий приїхав із Парижу, щоб спитати отця Корнилія, свого духовника, про важливу для нього справу, в присутності пишучого ці строки, отець Корнилій докладно відповів на всі його питання раніше, ніж той встиг їх задати. Призначений зарання на визначений час чин облачення у підрясник брата Павла отець Корнилій переніс на декілька годин раніше, передбачивши, всупереч запевненням лікарів, що до того часу, коли було призначено здійснення цього чину, він вже буде позбавлений спроможності рухати ногами. Єпископу Нафанаїлу, котрий від’їжджав за тиждень до кончини отця Корнилія у Берлін, він провістив, що той не застане його у живих. Хоча лікарі категорично стверджували, що кінець ще не такий близький, трапилось саме по слову отця Корнилія:єпископ Нафанаїл прибув із Берліну через декілька годин після кончини отця Корнилія. За дві години до смерті його сповідав і причастив ієромонах Герасим. Дух отця Корнилія у передсмертній знемозі на очах оточуючих швидко і яскраво дозрівав для Царствія Божого. І тому його агонія, котра могла стати обтяжливою, виявилась сповненою глибокої повчальності, торжества і переможності. Зі світлим, добрим обличчям благословляє отець Корнилій в останній раз, включаючи «в свою духовну любов і молитву на віки вічні». Радість віку майбутнього супроводжує його земну кончину: «Усе виконано – Слава Тобі, Господи. Тепер вже я готовий, ні страху немає, ні турботи. Від усього серця скажу: нинє отпущаєши раба Твоєго с міром, Господи. Очікую Ангела смерті, як друга». В останню ніч, прийняв Причастя – готувався він, частково уже у півсвідомості – служити Літургію… Умираючи, він повторював у півзабутті: «руське житіє, руське житіє… браття і сестри, поспішайте, готуйте для Росії, дру – ку – й - те!». До самої останньої миті життя його душа турбувалась перш за все про улюблену справу: про друкування житій святих і про відправку церковної літератури на Батьківщину, про заповітну боротьбу за душу руського народу, про ту справу, котрій так свято, так беззавітно і самовіддано віддав він усе своє життя. Після його кончини, згідно його бажання, настоятельство в обителі було доручено єпископу Нафанаїлу, котрого з отцем Корнилієм пов’язували давня духовна дружба і співпраця. На погребіння отця Корнилія прибув із далекої Америки вірний друг обителі і її фактичний співзасновник, Преосвященний Серафім, архієпископ Чикагський. Здійснювали відспівування о. Корнилія три архієрея: Архієпископ Александр[15], архієпископ Серафім і єпископ Нафанаїл з чисельним сонмом духовенства і з великою кількістю народу, котрий любив і шанував о. Корнилія. Свій вічний притулок знайшов отець Корнилій на кладовищі в Оберменцінгу, поблизу монастиря, поруч з могилою дуже гаряче ним любимого і шанованого наставника і друга, отця архімандрита Іова. Глибоко вірно було сказано в Нью – Йоркській газеті «Росія», в некролозі, присвяченому отцю Корнилію: «Поки руська земля народжує таких синів, як отець Корнилій, котрий відійшов від нас, за долю нашого народу боятися нічого. Такі подвижники, як він, виведуть руський народ на світлий шлях, ведучий до Бога і Правди». А ми, ті що стояли біля його могили, дали перед Богом внутрішню обіцянку берегти і продовжувати його справу: оберігати святу обитель і служити справі боротьби за душу руського народу. За декілька днів кончини отець Корнилій написав своїм духовним чадам наступний лист, котрий являється його передсмертним заповітом: « Дорогі у Господі браття і сестри! На протязі довгого часу ви своєю любов’ю і жертовністю допомагали нашій св. обителі в її відповідальній справі збереження монастирського світочу тут, на рубежі вільного і поневоленого світів. Дякуючи вашій підтримці ми могли видавати духовні книги і брошури, тим зміцнюючи церковну національну свідомість руських людей. Нині важка хвороба заважає мені продовжувати цю справу, і наша Церковна влада ввіряє керівництво нашою обителлю Преосв. Єпископу Нафанаїлу, з котрим ми на протязі всіх останніх років дружно і однодушно співпрацювали в церковно – місіонерській роботі. В ці хвилини розставання хочу я висловити вам і від себе, і від нашої обителі глибоку вдячність за все те, що ви зробили для нашої спільної справи. Хочу надіятись, що ви усі не тільки продовжите вашу допомогу, але і залучатимете нових друзів обителі Преп. Іова. Ми відходимо, але життя і робота обителі повинна продовжуватися, а це можливо лише з допомогою вас, друзів обителі, за котрих ми безперестанно молимось і будемо молитись і надалі. Старанно прошу і ваших молитов за мене грішного. Архімандрит Корнилій». Преподобний отче Корниліє, моли Бога за нас! [1] На момент виходу цієї статті (у 1996 р.) було тридцятиліття із дня смерті архімандрита Корнилія (Малюшицького). 2 «Добротолюбіє» у російському (дореволюційному) перекладі,що був зроблений старанням Свят. Феофана (Говорова), Затворника Вишенського, утриманням Руського на Афоні Пантелеімона монастиря, написано так: «Ибо и нинħ много святыхъ, кои, какъ каменіе честное, вращаются по землħ, отличаясь не твореніемъ знаменій и чудесъ: ибо не въ этомъ только святость: но храненіем правой вħры и заповħдей Божіих точнымъ исполненіемъ, искреннею любовію къ братіямъ, чуждою зависти, сорадованіемъ благоденствію ближняго, стояніемъ выше славы человħческой, и всякою другою добродħтелію. Такъ проявляется святость во всяком человħкħ…». Видання Типо – Літографії І. Єфімова. Вел. Якиманка, дім Смирнової, Москва, 1889 р. 3 Високопреосвященний Антоній (в миру – Олексій Храповицький, 1863 - 1936), єпископ Чебоксарський (1897 - 1899), Чистопольський (1899), Уфимський (1900 - 1902), архієпископ Волинський (1902 - 1914), Харківський (1914 - 1918), митрополит Київський і Галицький (1918), перший першоієрарх РПЦЗ. 4Преосвященний Віталій (в миру Василь Іванович Максименко, 1873 - 1960), єпископ Детройтський (1934), архієпископ Східно – Американський і Джерзісітський (1936 - 1960), засновник типографських братств в Почаївському монастирі, в Ладомировій (Словакія) і в Джорданвіллі, шт. Нью – Йорк, (США). 5Високопреосвященний Анастасій (в миру – Олександр Грибановський, 1873 - 1964), єпископ Серпуховський, Холмський (1913), архієпископ Кишиневський (1915 – 1919), управляючий руськими приходами в Турції (близ. 1920 - 1924), начальник руської місії в Єрусалимі (1924 - 1934), митрополит і першоієрарх РПЦЗ (1936 - 1964). 6 Святитель Іоанн (в миру Михайло Максимович, 1896 - 1966), єпископ Шанхайський (1934 - 1949), архієпископ Західно – Європейський (1951 - 1962), і Сан – Франциський (1963 - 1966). В 1994 році, після обретення його нетлінних молей, прославлений у лику святих РПЦЗ. 7 Генерал – лейтенант Євген Карлович Міллер (1867 - 1937), з 1922 р. начальник штабу ген. Врангеля. З 1933, після того, як ген. Кутепов був викрадений НКВС – Голова РОВСу. В вересні 1937 також викрадений НКВС. Помер від розриву серця на борту радянського корабля. 8Преосвященний Сергій Празький (в миру – Аркадій Корольов, 1881 - 1952), єпископ Бєльський (1921), емігрував в Чехословакію (в 1922 р.), був настоятелем руського приходу св. Миколая в Празі і вікарієм «паризької» юрисдикції (бл. 1926 - 1945), з 1946 р. в юрисдикції МП: архієпископ Віденський (1946 - 1947), Берлінський (1948 - 1950), Казанський і Чистопольський (1950 - 1952). 9 Преосвященний Серафім (в миру Леонід Георгієвич Іванов, 1897 - 1987), єпископ Троїцький (1947 - 1956), архієпископ Чикагський – Детройтський і Середньо – Американський (1957 - 1987). 10Преосвященний Нафанаїл (в миру – Василь Львов, 1906 – 1986), єпископ Брюссельський і Західно – Європейський (1946 - 1952), архієпископ Віденський і Австрійський (1971 - 1986). 11Преосвященний Стефан (в миру – Симеон Севбо, 1872 - 1965), єпископ Смоленський і Брянський (1942), емігрував в 1945, архієпископ Віденський і Австрійський (1946 - 1965). 12 Архімандрит Іов (в миру – Володимир Михайлович Леонтьєв: † 1959) – перший настоятель обителі Преп. Іова Почаївського в Мюнхені. 13Іван Андрійович Іл’їн (1883 - 1954) – російський філософ, висланий в 1922 році із Росії. 14Високопреосвященніший Філарет (в миру – Георгій Вознесенський, 1903 -1985), єпископ Брісбенський (1963), митрополит Східно – Американський і Нью – Йоркський, Первоієрарх РПЦЗ (1964 - 1985). Малими помісними (тимчасово самоуправляємими) Істино – Православними Соборами і «осколками» РПЦЗ прославлений в лику святих. 15Преосвященний Александр (в миру – Андрій Ловчий,1891 - 1973), єпископ Кіссенгський (1945), архієпископ Берлінський і Німецький (1951 - 1971). [1] На момент виходу цієї статті (у 1996 р.) було тридцятиліття із дня смерті архімандрита Корнилія (Малюшицького). [2] «Добротолюбіє» у російському (дореволюційному) перекладі,що був зроблений старанням Свят. Феофана (Говорова), Затворника Вишенського, утриманням Руського на Афоні Пантелеімона монастиря, написано так: «Ибо и нинħ много святыхъ, кои, какъ каменіе честное, вращаются по землħ, отличаясь не твореніемъ знаменій и чудесъ: ибо не въ этомъ только святость: но храненіем правой вħры и заповħдей Божіих точнымъ исполненіемъ, искреннею любовію къ братіямъ, чуждою зависти, сорадованіемъ благоденствію ближняго, стояніемъ выше славы человħческой, и всякою другою добродħтелію. Такъ проявляется святость во всяком человħкħ…». Видання Типо – Літографії І. Єфімова. Вел. Якиманка, дім Смирнової, Москва, 1889 р. [3] Високопреосвященний Антоній (в миру – Олексій Храповицький, 1863 - 1936), єпископ Чебоксарський (1897 - 1899), Чистопольський (1899), Уфимський (1900 - 1902), архієпископ Волинський (1902 - 1914), Харківський (1914 - 1918), митрополит Київський і Галицький (1918), перший першоієрарх РПЦЗ. [4] Преосвященний Віталій (в миру Василь Іванович Максименко, 1873 - 1960), єпископ Детройтський (1934), архієпископ Східно – Американський і Джерзісітський (1936 - 1960), засновник типографських братств в Почаївському монастирі, в Ладомировій (Словакія) і в Джорданвіллі, шт. Нью – Йорк, (США). [5] Високопреосвященний Анастасій (в миру – Олександр Грибановський, 1873 - 1964), єпископ Серпуховський, Холмський (1913), архієпископ Кишиневський (1915 – 1919), управляючий руськими приходами в Турції (близ. 1920 - 1924), начальник руської місії в Єрусалимі (1924 - 1934), митрополит і першоієрарх РПЦЗ (1936 - 1964). [6] Святитель Іоанн (в миру Михайло Максимович, 1896 - 1966), єпископ Шанхайський (1934 - 1949), архієпископ Західно – Європейський (1951 - 1962), і Сан – Франциський (1963 - 1966). В 1994 році, після обретення його нетлінних мощей, прославлений у лику святих РПЦЗ. [7] Генерал – лейтенант Євген Карлович Міллер (1867 - 1937), з 1922 р. начальник штабу ген. Врангеля. З 1933, після того, як ген. Кутепов був викрадений НКВС – Голова РОВСу. В вересні 1937 також викрадений НКВС. Помер від розриву серця на борту радянського корабля. [8] Преосвященний Сергій Празький (в миру – Аркадій Корольов, 1881 - 1952), єпископ Бєльський (1921), емігрував в Чехословакію (в 1922 р.), був настоятелем руського приходу св. Миколая в Празі і вікарієм «паризької» юрисдикції (бл. 1926 - 1945), з 1946 р. в юрисдикції МП: архієпископ Віденський (1946 - 1947), Берлінський (1948 - 1950), Казанський і Чистопольський (1950 - 1952). [9] Преосвященний Серафім (в миру Леонід Георгієвич Іванов, 1897 - 1987), єпископ Троїцький (1947 - 1956), архієпископ Чикагський – Детройтський і Середньо – Американський (1957 - 1987). [10]Преосвященний Нафанаїл (в миру – Василь Львов, 1906 – 1986), єпископ Брюссельський і Західно – Європейський (1946 - 1952), архієпископ Віденський і Австрійський (1971 - 1986). [11]Преосвященний Стефан (в миру – Симеон Севбо, 1872 - 1965), єпископ Смоленський і Брянський (1942), емігрував в 1945, архієпископ Віденський і Австрійський (1946 - 1965). [12] Архімандрит Іов (в миру – Володимир Михайлович Леонтьєв: † 1959) – перший настоятель обителі Преп. Іова Почаївського в Мюнхені. [13] Іван Андрійович Іл’їн (1883 - 1954) – російський філософ, висланий в 1922 році із Росії. [14] Високопреосвященніший Філарет (в миру – Георгій Вознесенський, 1903 -1985), єпископ Брісбенський (1963), митрополит Східно – Американський і Нью – Йоркський, Первоієрарх РПЦЗ (1964 - 1985). Малими помісними (тимчасово самоуправляємими) Істино – Православними Соборами і «осколками» РПЦЗ прославлений в лику святих. [15] Преосвященний Александр (в миру – Андрій Ловчий,1891 - 1973), єпископ Кіссенгський (1945), архієпископ Берлінський і Німецький (1951 - 1971).
1 2 3 4 5 Категорія: Мої файли \| Додав: Зілот
Переглядів: 980 \| Завантажень: 0 \| Коментарі: 2 \| Рейтинг: 0.0/0