Архієпископ Аверкій (Таушев), Сіракузький і Троїцький, Джорданвілльський Златоуст.
ОБРАЗ ФАРИСЕЯ
 Треба знати і пам’ятати, що не тільки той фарисей, хто любить робити добрі справи на показ або прикидатися благочестивим, не будучи таким на самому ділі, але і той, хто впевнений у своїй власній доброчинності, хто не вважає для себе за потрібним по-справжньому каятися і виправляти своє життя, хто високо цінує сам себе, свої труди і заслуги, і одночасно – унічижає інших людей, вважаючи себе вище і краще їх. Фарисей – це той, хто весь сповнений свідомості: «Нєсмь, якоже прочії человєци» (Лк. 18, 11). Фарисейство – це сама всепоражаюча і всезгубна, а, разом з тим, і сама тонка і тому небезпечна недуга, котрою, в більшій чи меншій мірі, заражені всі люди, оскільки вони грішать, а каятися не хочуть, не помічаючи своїх гріхів, не усвідомлюючи всієї скверни і важкості їхньої, а тому і не картають себе про них, а нерідко – лукаво виправдовуючи себе в них. В колишні часи фарисейство було, однак, більш грубим, якщо можна так висловитися, більш «примітивним», «карикатурним» і, внаслідок цього, порівняно легко розпізнаваним. Не те тепер, в наші дні, коли все в житті стало значно більш складним і тонким: сучасне фарисейство зробилось незрівнянно більш витонченим і вивертким, і вельми майстерно приховує свою порочну сутність. Ніколи, здається, фарисейство не розквітало таким пишним цвітом, як в наш підступно злий час, коли багатьма воно розцінюється, як «плід мудрості», як якась позитивна риса характеру, навіть-як «доброчинність», сприяюча добрим взаємовідносинам в людській спільноті – в житті сімейному, громадському і державному і навіть … в церковному. Фарисейство тепер, в більшості випадків, не тільки не засуджується, а навпаки-похваляється. Фарисеї мають успіх в сучасному житті : їм часто віддають перевагу аніж людям прямим, чесним і щирим. Це, звичайно, тому, що вони намагаються бути «покладистими», «еластичними»: в своїх марнославних цілях, аби стяжати «відомість», «популярність», вони готові прийняти любу подобу, аби тільки б усім догодити, всім сподобатися, заслужити загальну похвалу і визнання своїх «достоїнств». Це-нічого, що у глибині своєї душі вони сповнені як учить Архієпископ Аверкій (Таушев), Сіракузький і Троїцький,святитель Ігнатій (Брянчанинов), марнославства, невір’я, лукавства, Джорданвілльський Златоуст (†1976 р.) заздрощів, ненависті, злоби, сріблолюбства і інших подібних недугів - що в душі у них споруджений ідол «я», котрому куриться безперестанний фіміам, котрому заколюються безперестанні жертви. Головне-це те, що вони уміють «зі всіма ладити», бути «ввічливими», «приємними», навіть, якщо треба, - «ласкавими» до нудності і «любвеобильними». І вони, поводячи себе так, дійсно мало-помалу набувають впевненість в тому, що вони завжди у всьому праві, що іншим людям – до них далеко, що вони – «не такі, як інші», а набагато вищі, розумніші і кращі за інших, хоча б зовні, на словах, вони і смиренічали. Вправними хитрощами, іноді вправним лицедійством-акторством вони уміють нерідко і інших, оточуючих їх, переконати в цьому - у своїх неперевершених добрих якостях, у своїй «доброчесності», у своїй незрівняній духовній висоті, здобуваючи собі повагу і навіть преклоніння від багатьох, що їм і треба. Безмірний, часом самий шалений і нестримний кар’єризм, що вправно приховується іноді під виглядом личини удаваного «смирення» - це одна з самих характерних рис сучасних фарисеїв, готових вести страшну, боротьбу за владу ради задоволення свого скаженого честолюбства, котра ні перед чим не зупиняється. І якщо всякий честолюбець – кар’єрист, уже сам собою, є велике зло, то наскільки більше зло честолюбець – фарисей, котрий уміє легко приховувати чи замасковувати личиною благовидості свої дійсні прагнення – свої честолюбні задуми. Адже фарисей ніколи і ні в чому не визнає себе винним: у нього завжди і у всьому винні інші – тільки не він сам. Образливість і мстивість фарисея жахливі: він ніколи не простить тим, хто відмовляється визнати його мнимі «достоїнства», а особливо, якщо хто-небудь наважиться викриє його фарисейство – «розвінчати» його в очах інших. Фарисей – безпринципний: йому усе – «усе байдуже», і він зі всім, навіть з самим кричущим неподобним явищем і злочином, готовий примиритися: непримиримий він тільки до того, що спрямоване особисто проти нього. О! Тут він робиться безжальним, хоча б тимчасово, з тактичних міркувань, він і приймає вигляд найлагіднішого агнця, невинно страждучої жертви. Ось звідки зараз стільки нестримної заздрості, ненависті і злоби, що так порушують, як видно, іноді без достатньо серйозних причин, мирний плин нашого життя! Фарисей не може не мстити всіма доступними йому способами і засобами, навіть якщо він явно не правий. А якщо, до того ж, в руках у нього яка-небудь влада, то тут зовсім біда: починається справжнє «побиття немовлят». І все ж – трапляються люди, котрих він так зумів переконати у своїй доброчесності, що вони продовжують «горою стояти» за нього, навіть коли він чинить очевидну, здавалося б для усіх, неправду: захищають його і вихваляють навіть за цю саму неправду, і готові з повною самовідданістю боротися за нього до остаточної перемоги його над «ворогами». Настільки велика омана, котрою живе і дихає фарисей, спроможний приваблювати нею і інших! За прикладами недалеко ходити. Їх – безліч у сучасному житті – в усіх, без виключення, сферах і областях його. І робиться цілком зрозумілим, чому ніде немає миру, хоча так багато говорять і навіть кричать про нього, - та і не може бути його, якщо істинне християнство підмінене фарисейством і навіть люди, зовсім далекі від християнства, і взагалі не християни наскрізь проникнуті все тим же духом фарисейства – кожен у своєму роді. Все це – як раз те, про що говорить Апостол Павло у своєму 2-му Посланні до Солунянів: «Сєго раді послєт ім Бог дійство льсті (дію обману, заблудження, неправди) во єжевєроваті ім лжи (так що вони будуть вірити брехні)» (2 Сол 2. 11). Фарисейство – це ж і є прояв в людях цього «дійства лесті», тобто: неправди. Це – брехня, прикидання, лицемірство. Згадаємо, як неодноразово Сам Господь Іісус Христос, стидаючи фарисеїв, називав їх саме «лицемірами», підкреслюючи цим відміну рису їхню. Та саме жахливе, саме страшне – це те, до чого в кінцевому підсумку призводить фарисейство. Послідовне і все більше і більше розвинення фарисейського настрою спроможне зробити людину самим закінченим злочинцем-лиходієм, котрий для досягнення своїх егоїстичних, властолюбних і честолюбних цілей не зупиняється ані перед чим. Фарисеї не терплять собі «конкурентів» або суперників, хоча б лише уявних. Ми ніколи не можемо, не сміємо забувати, що найбільше злодіяння у світі – Богоубивство здійснено фарисеями. І фарисейство, хоча б фарисей і вважав себе «християнином», є в сутності відречення від Христа, повстання на Христа. Фарисей тому вельми легко, без усякого особливого сорому, вступає у співдружність з ворогами Христа і стає зрадником Його, йдучи по стопам Іуди. Що фарисею Христос, якщо «бог» для нього ідол, котрому він поклоняється і до поклоніння котрому завзято і наполегливо кличе інших, це він сам? Все решта для нього – це тільки засоби, котрі він використовує для самозвеличення, самообожествління. Фарисейство – це сама страшна і сама згубна недуга душі, без подолання котрої неможливе ні істинне покаяння, ні вічне спасіння. (1969 р.).
|