Корабель нашого спасіння[1 ]
Чому зовнішня криза Істинного Православія*[2 ] у сучасній Росії [3 ] не повинна призводити до відчаю?
 Трагічні події першої половини ХХ століття майже повністю зруйнували колишню систему Помісних Православних Церков. Древні патріарші престоли зайняті екуменістами, а істинно-православні християни розділенні на чисельні групи що протиборствують і продовжують дробитися. Як тут не впасти у відчай? Але ось що писав святитель Іоанн Златоуст шістнадцять століть тому:
«Хочу вилікувати рану твого смутку (унинія) і розсіяти думки, котрі збирають цю хмару скорботи. Що, насправді, засмучує твій дух, чому ти журишся і уболіваєш серцем? Тому що сувора і похмура ця буря, котрій піддались Церкви? Тому що усе перетворила вона у безмісячну ніч, і день за днем все більше підсилюється, заподіюючи важкі корабельні катастрофи? Тому що росте загибель вселеної? Знаю це і я, та й ніхто не буде суперечити цьому. Якщо бажаєш, я зображу навіть тобі і картину того, що тепер відбувається, щоб зробити для тебе більш зрозумілими теперішні сумні події.
Ми бачимо, що море бурхливо здіймається від самого дна; одні корабельники плавають на поверхні вод мертві, інші пішли на дно; корабельні дошки розв’язуються, вітрила розриваються, щогли розломлюються, весла повипадали з рук гребців; кормчі сидять не біля керма, а на палубах, обхвативши руками коліна, і лише ридають, голосно кричать, плачуть і нарікають про свій безвихідний стан: вони не бачать, ні неба, а ні моря, а всюди лише таку глибоку, безпросвітну і похмуру пітьму, що вона не дозволяє їм помічати навіть і тих, хто знаходиться поблизу; лунає гучне рокотіння хвиль, і морські тварини звідусіль кидаються на плавців. Але до якої пори, проте, гнатися нам за недосяжним? Яку б подобу не знайшов я для теперішнього лиха, слово слабне перед ним і замовкає.
Проте, хоча я і бачу все це, я все таки не втрачаю надію в сподіванні на кращі обставини, пам’ятаючи про Того Кормчого всього цього, Котрий не майстерністю отримує верх над бурею, але єдиним помахом припиняє хвилювання моря. Якщо ж Він робить це не з самого початку і не негайно, то тому, що такий у Нього звичай: не припиняє небезпеки на початку, а вже тоді, коли вони збільшаться і дійдуть до останніх меж, і коли більшість загубить уже всяку надію, - тоді – то Він, нарешті, звершує дивовижне і неочікуване, проявляючи і власну Свою могутність, і привчаючи до терпіння тих, хто наражається на небезпеки.
Отож, не падай духом…».
Так писав святитель Іоанн з вигнання у своєму першому листі до дияконісси Олімпіади. Не будемо упадати духом і ми, адже Господь Іісус* Христос сказав, що врата* пекла не переможуть Його Церкви. Тяжке зовнішнє становище Церкви, котре нерідко виникало в історії в часи гонінь або після їхнього завершення, повинно приводити нас до стану духовної мобілізації, а не розслаблення і безнадійності. Аж ніяк не у зовнішній благоліпності міститься справжня сила Церкви. Як показують нам численні приклади з оточуючого нас псевдоцерковного* життя, зовнішня благоліпність часто буває необхідна для прикриття, для компенсації внутрішньої пустоти і компромісу з неправдою, з відступленням від Істини. Нарочитий «вигляд благочестя» намагаються виказувати ті, хто відрікся від сили цього благочестя. Наша вірність Церкві повинна складатися не стільки у турботі про її зовнішню організацію, скільки в збереженні залогу неушкодженої віри, переданої від Апостолів, щоб у «врємя благоприятно» з цього гірчичного зерна проросла і вірна істині церковна організація. А втім, такого «врємєні благопріятна» може і не наступити, тому що, як засвідчували подвижники ще ХІХ, і вже тим більше, ХХ століття ми живемо в епоху загальної апостасії, коли оточуючий нас світ свідомо відступив від заповідей Божих і зневажливо ставиться до Божественного Одкровення. З цього Одкровення, до речі, ми, християни, і знаємо, що ця земна історія завершиться не торжеством зовнішньої церковної благоліпності, а царством Антихриста.
Однак, оскільки «днє і часа» виконання Божественного замислу про кінець часів ми знати не можемо, зовсім полишати піклування про зовнішній устрій Церкви, уходячи у «внутрішню пустелю» особистого духовного подвигу, не слід. Ніяке кількісне зменшення Істинного Православ’я в сучасній Росії - (та інших країнах світу – роз’яснення ред. УПДМ) - не може виправдати відступлення від канонічних норм і правил устрою церковного життя. Навпаки, в умовах такого умаління* і оскудіння навіть від зусиль однієї людини може залежати дуже багато. Головне, щоб ця людина шукала не власної слави чи задоволення своїх страстей, а правди Божої, виразом котрої й служать ці канонічні норми. Історія Церкви дає нам безліч прикладів того, як після періодів крайнього занепаду наступали періоди «збирання», відродження. У випадку, якщо Богу угодно привести на зміну теперішнього періоду занепаду новий період «збирання», ми повинні бути до цього готові.
В цьому номері ми[4] розміщуємо декілька матеріалів[5 ], котрі допомагають осмислити становище, в котрому опинилось сучасне руське[6 ] Істинне Православ’я. Разом із тим, вони пропонують і деякі способи виходу з кризи, котрі, на наш погляд, цілком своєчасно вивчати і обговорювати вже зараз.
Іван Воробйов
РОЗКОЛ БЕЗ РОЗКОЛУ – ТАКЕ БУВАЄ?
У «Символі віри» сказано, що Церква єдина. За вченням церковним, коли порушується єдність віри, стається розкол. Самий відомий випадок – великий розкол 1054 року, що ознаменував остаточне догматичне і канонічне розділення православного Сходу і римо-католицтва. Церковні канони (що містяться в «Кормчої Книзі») визначають таку ситуацію як втрату благодаті спільнотою що відпала. Православна точка зору була у тому, що «латиняни» відпали від Церкви, а самі латиняни вважали у свою чергу схизматиками візантійців, руських, сербів та інші Православні помісні Церкви.
Але в історії Церкви бувають ситуації, коли єдність віри зберігається, і відбувається тільки зовнішнє, адміністративне розділення, коли розрив спілкування не тягне за собою втрату благодаті однією із сторін. Що відбувається тоді, і чи багато було таких випадків, щоб вважати цю ситуацію регулярною?
Наведемо цікавий список, складений православним істориком з Англії Володимиром Моссом.
Ось деякі приклади розділень, при котрих зберігалась єдність віри, і кожна із сторін мала своїх визнаних Церквою святих:
1. Розділення між царствами Ізраїлю і Іуди у Вітхому Заповіті. Хоча зрозуміло, що Іуда був з них двох «більш правий», на півночі також зберігались істинні пророки, наприклад Ілія і Єлисей.
2. Розділення між апостолами Петром і Варнавою у «Діяннях апостольських». Хоча це і було гострою незгодою, котра призвела до дійсного розділення між апостолами, я думаю, більшість погодиться, що це не було розколом (схизмою).
3. Розділення між Римською Церквою при папі Вікторі і малоазійськими Церквами з приводу дати святкування Пасхи наприкінці ІІ ст.
4. Розділення всередині Римської Церкви між папою Калістом і його наступниками, і св. Іполитом на початку ІІІ ст.
5. Розділення між Римським престолом і Африканською Церквою при папі Стефані і св. Кипріані Карфагенському ІІІ ст.
6. Розділення в Антіохійській Церкві між св. Мелетієм та пресвітером Павлином у ІV ст. Св. Василій Великий і св. Афанасій перебували по різні боки у цьому конфлікті.
7. Розділення між св. Феофілом Олександрійським (разом із св. Єпифанієм Кіпрським що підтримав його) і св. Іоанном Златоустом являє собою дещо більш складний випадок, і сама історія св. Іоанна в сучасній патрологічній науці вельми по-різному інтерпретується.
8. Розділення між Кельтськими і Англо-саксонськими Церквами у VІ- VІІ стт. з приводу дня святкування Пасхи. Після собору в Уітбі в 664 р., котрий вирішив справу на користь англо–саксонської (візантійської) дати, св. Феодор Грек, архієп. Кентерберійський, наказав ставитися до кельтських християн як до розкольників. Близько 784 р. усі Кельтські Церкви прийняли візантійську Пасхалію.
9. Розділення між св. Вілфредом, митрополитом Йорка, і рештою частиною Англійської Церкви в VІІ- VІІІ стт. Св. Вілфред заперечував проти поділу своєї єпархії без його згоди і подав скаргу до Риму, де три рази він отримував підтримку. Тим не менш, св. Вілфред так і не отримав назад всю свою єпархію. Згодом суперечка була залагоджена завдяки дипломатії св. Еркенвальда, єп. Лондінського.
10. Розділення між св. Фоедором Студитом і св. Никіфором в ІХ ст.
11. Розділення між св. Фотієм і св. Ігнатієм в ІХ ст.
12. Розділення між свв. Патріархами Константинопольськими Николаєм Містиком і Євфимієм на початку Х ст. аж до Об’єднавчого Собору в 920 р. з приводу «четверошлюбності». Під час цього розділення утворились дві протилежні ієрархії, оспорювалися* церковні будівлі і т. п.
13. Розділення між арсенітами і Вселенським Патріархатом в ХІІІ-ХІV стт. Розділення було залагоджене, коли арсеніти були прийняті у спілкування Патріархатом без усякого чину прийняття.
14. Розділення між п’ятьома митрополитами і рештою частини Константинопольського Патріархату уже тоді, коли арсенітська «схизма» була вилікувана, тобто в 1310 р. Серед «дисидентів» був, принаймні, один святий – Феоліпт Філадельфійський, перший духовний отець св. Григорія Палами.
15. Розділення між Вселенським Патріархатом і Сербською Церквою в ХІV ст.
16. Розділення між Руською Церквою[ ] і Вселенським Патріархатом в ХV-ХVІ стт. До кінця ХV ст. розділення не мотивувалось відпадінням Вселенського Патріархату в унію на Флорентійському Соборі, хоча іноді історики подають справу таким чином. Дійсно, єдиним канонічним документом, що свідчить про спілкування, був Томос про дарування автокефалії Руській Церкві 1589 р., але у документах з кінця ХV ст. до візантійських церковних властей зверталися як до абсолютно православних.
17. Розділення між св. Арсенієм Фароським і Вселенським Патріархатом в ХІХ ст. Хоча св. Арсеній і був анафематствований Патріархатом, його останки були обретені* нетлінними, і згодом він був канонізований.
18. Наприкінці ХVІІІ ст. виникло розділення, викликане Коллівадами*.
19. Розділення між всією державною Церквою Греції і Вселенським Патріархатом в ХІХ ст. Цей розкол був розв’язаний в 1852 р.
20. Розділення між Вселенським Патріархатом і Болгарською Церквою в 1872 р. Греки анафематствували болгар за філетизм, і розкол продовжувався до 1945 р. У дореволюційній Росії до представників Болгарської Церкви застосовували дипломатичний протокол, вироблений для вірмен, як повідомляє граф Ламсдорф, міністр іноземних справ при Олександрі ІІІ. РПЦЗ перебувала у спілкуванні з обома сторонами. Мощі одного із анафематствуваних болгарських ієрархів, Климента Тирновського, були обретені нетлінними.
Таким чином, можна сказати, що, не дивлячись на зовнішнє розділення, що було обставлене іноді вельми плачевними обставинами, Церква канонічно перебувала єдиною; слово розкол тут застосовується не у суворо термінологічному сенсі, і термін «розділення» - коректніше. Залишається багато історичних і канонічних питань, але розв’язання їх – справа скрупульозного і кропіткого дослідження.
|